Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

На роздуми часу більше не залишалося. Симона міцно обхопила стебло долонею й, зціпивши зуби, обрушила горщик Нікі просто на голову. Почувся глухий удар. Горщик розколовся, земля розсипалася по підлозі, а Нікі мов підкошений повалився набік.

Наступної миті вхідні двері розчинилися, на порозі виник переляканий Мартін.

— Якого біса тут відбувається? — опустивши погляд, він побачив на підлозі Симону, яка судорожно відкашлювалася й хапала ротом повітря, а поряд з нею — чоловіка з розбитим носом. — І що це означає?

— Він напав на мене, тому довелося його трохи вгамувати, — ледве вимовила Симона, тримаючись за шию. — Сподіваюся, я його не вбила. Перевір, будь ласка, чи він живий.

— А хто це? Алек?

— Ні, це Нікі — його молодший брат. Це він убив Яна та вчинив замах на Діану, а також переслідував мене, прикидаючись Алеком.

Мартін схилився над Нікі, у якого на скроні утворився величезний синець, і намацав пульс.

— Нічого страшного, просто знепритомнів, — він допоміг Симоні звестися на ноги. — А от з тобою таки все гаразд? Він що, душив тебе?

— Так, але я в нормі. Візьми у нього з кишені пальта скотч і обмотай йому про всяк випадок руки — не хочу більше ніяких сюрпризів.

— Добре!

Мартін знайшов у кишені скотч і щільно зв'язав Нікі руки. Той ворухнувся та голосно застогнав.

— Дивись, він прийшов до тями. Треба викликати поліцію, — тільки зараз Симона повною мірою усвідомила, що ледь не розпрощалася з життям.

Кров відхлинула від її обличчя, з очей полилися сльози. Вона вчепилася в руку Мартіна, який притягнув її до себе і міцно обійняв.

— Не хвилюйся, він більше нічого тобі не заподіє. Все скінчилося. Ти в цілковитій безпеці.

— Це було просто жахливо. Він хотів і тебе вбити, тому відправив есемеску, щоб ти приїхав.

— Я думав — її ти написала.

— Я нічого не писала. Це все Нікі — він справжній псих. Он, навіть ножа приготував.

— Тоді зрозуміло. А двері хто відчинив, теж він?

— Напевно, що я, коли намагалася вибратися з квартири. А ще твоїй квітці не пощастило, — Симона зітхнула, вказуючи підборіддям на черепки. — Хоча з неї вийшла відмінна дубина.

— Гаразд, куплю тобі ще з десяток, щоб ти могла відбиватися від небажаних гостей.

Симона усміхнулася, напруга всередині неї поступово почала спадати. Коли Нікі знову застогнав, Мартін дістав мобільний, щоб викликати поліцію.

— Вони зараз приїдуть. До речі, я знайшов свій телефон у машині під сидінням.

— Я знаю, Нікі зізнався, що наказав своєму спільнику поцупити його у тебе з кишені. А коли ми пішли до лікарні, підкинув обидва телефони в машину.

— Який покидьок!

— Але мені його все одно шкода, — Симона з сумом подивилася на свого переслідувача. — Навіть попри те, що він встиг накоїти. Дурний хлопчисько, що заплутався у власних почуттях. Він сподівався знайти довгоочікуваний спокій після того, як розбереться з кривдниками брата. А спокій приходить лише до тих, хто здатний відпустити своє минуле. Світ не досконалий та іноді з нами трапляються страшні речі: ми втрачаємо близьких людей, тому почуваємося самотніми. Але треба йти далі, хоча це боляче. Тільки живі здатні надати сенс нашому існуванню. А мертві, мертві хай залишаються в наших серцях.

— Твоя правда, йди до мене.

Симона поклала голову на плече Мартіна й заплющила очі. Тепер вона зрозуміла багато речей: і жорстокість Нікі, викликану болем втрати упереміж з божевіллям; і її власну образу на Алека, який десять років змушував її почувати себе винною; і навіть мотиви батька, що покинув її зовсім маленькою. Вона знала — він любив її не менше за гори. Просто так сталося, нічого не вдієш.

За тиждень Діана почала одужувати — її травми виявилися не настільки серйозними, як здавалося спочатку. Однак про виписування поки не йшлося. Через це вона влаштовувала щоденні скандали та погрожувала написати скаргу на весь медперсонал лікарні, включно з головлікарем і навіть нянечками. Симоні був відомий лише один спосіб вгамувати скандалістку, тому щоразу, відвідуючи її, вона купувала коробку найсмачніших еклерів. Це пом'якшувало серце Діани, і деякий час вона поводилася більш-менш пристойно.

Коли Симона з Мартіном увійшли до холу лікарні, сонце встигло торкнутися небокраю своїм золотавим диском і крізь вікна лилося жовтогаряче з рожевим світло. Симона не планувала надовго затримуватися в палаті: необхідно було тільки підписати заяву на відпустку, яку вони з Мартіном збиралися провести в горах. І не просто в горах — у тому самому місці, де сталася трагедія з Алеком. Симона не була там майже десять років, тому сильно нервувала і навіть хотіла відмовитися від цього задуму.

«Ти маєш туди поїхати. Тобі це потрібно, — заявила Діана, намагаючись переконати подругу в правильності такого рішення. — Так ти зможеш поставити жирну крапку в цій історії».