Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

Звичайно, певною мірою вона мала рацію, але Симону все ще брали сумніви. Їй не хотілося знову відчути провину за смерть Алека. Хоча, може, вона просто боялася, що гори не викличуть тієї емоції, яка надавала їй життєвих сил та до якої вона так звикла.

Симона залишила Мартіна в коридорі — він тільки зазирнув у палату, щоб привітатися, — причинила двері й наблизилася до ліжка Діани. Та напівсидячи переглядала папери, на кінчику носа у неї теліпалися незмінні окуляри. Її голова вже була вільна від бинтів, а синець на обличчі набув зеленувато-жовтого відтінку. Побачивши Симону, вона відклала папери вбік і радісно усміхнулася.

— Диви, хто до нас завітав!

— Я на хвилинку. Підпишеш мою заяву на відпустку?

— Звичайно, давай її сюди. Бачу, ти дослухалася до моїх слів. От і молодець, — Діана взяла в руки аркуш із заявою та підписала його розмашистим почерком. — Коли вирушаєте?

— Завтра. Отже, у мене ще є ніч, щоб змінити своє рішення.

— Я тобі зміню, — Діана погрозила Симоні кулаком. — Не дурій, чуєш?

— Ну не знаю, мені здається, це погана ідея.

— Що тебе лякає? Ніхто тебе там не вкусить. Відпочинете на природі, подихаєте свіжим повітрям.

— А якщо я не впораюся з нервами та все зіпсую? Щось мені не хочеться, щоб Мартін бачив мої істерики. З нього й так досить.

— То не влаштовуй істерики. І ніхто їх не побачить.

Симона у відповідь важко зітхнула.

— Легко сказати «не влаштовуй». Наче я можу це контролювати. Особливо, після того, що відбулося.

— З цим дійсно не посперечаєшся.

— Я досі не можу оговтатися після того жаху, який влаштував Нікі. А відрізана собача голова сниться мені мало не щоночі. Бідолашний Карл, це наш консьєрж — я тобі про нього розповідала, сильно захворів, коли дізнався, що зробили з його улюбленим Джокером.

— Від такого у будь-кого станеться серцевий напад.

— Напевно, не треба було йому казати.

— Ти вчинила правильно. Він мав право знати.

— Гаразд, годі про сумне. Краще скажи, як ти почуваєшся?

— Чудово! — вигукнула Діана, а потім голосно додала, щоб її було чутно в коридорі: — Але дехто з цим не згодний і тому не хоче мене виписувати.

— Тихіше! Чого ти репетуєш?

— А як ще пояснити цим йолопам, що я абсолютно здорова? — вона закопилила по-дитячому губи та склала руки на грудях. — У мене роботи по вуха, а вони тримають мене тут без жодної причини.

— Якщо тримають, отже, так треба. Лікарям видніше.

Діана скривилася, ніби з'їла лимон.

— Теж мені лікарі. Самі шарлатани.

— Господи, до чого ти нестерпна, — Симона закотила під лоба очі. — Як я тільки тебе витримую? Ти здатна будь-кого довести до божевілля.

— От і не стирчи тут, йди вже, тобі треба збиратися в дорогу. І май на увазі, якщо я дізнаюся, що ти передумала, не розмовлятиму з тобою два місяці.

Симона розсміялася.

— Чому саме два місяці? Чому не три, не п'ять?

— Тому що мені так хочеться. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — Симона наблизилася до дверей. — Гаразд, я піду. Мені дійсно час іти. Хочу заскочити ще на роботу, щоб залишити у секретаря заяву, яку ти підписала. Завтра на це не буде часу.

— Шуруй, шуруй, і добре поводься. Я знаю, ти — дівчина сильна, тому впораєшся з усім цим.

— Спасибі! Бувай!

— Бувай!

Симона вийшла за двері та мало не розридалася, настільки потужні емоції її переповнювали. Все ж таки добре, що у неї є Діана і Мартін. Людина не має бути самотньою — самотність висушує душу. Робить з неї щось на кшталт мумії, притуплює почуття, роз'їдаючи їх мов іржа, відбирає надію. І в певну мить ти починаєш розуміти, що тобі байдужий не лише навколишній світ, але й ти сама собі як особистість. Кінець руху, серце назавжди вмерзає у кригу. Ти за звичкою щось робиш, дихаєш, говориш, проте в цьому немає ніякого сенсу. Ти летиш у безодню, а крику твого не чутно. У порожньому просторі не існує звуків. Відлуння тільки здається порятунком. Воно — омана. Тепер це Симона знала напевно. Ілюзій більше не залишилося.

Вона спробувала себе опанувати — не варто Мартіну показувати свої сльози. Навіть якщо це сльози щастя, а всередині тебе грає музика. Вона обов'язково розповість йому про свої почуття, просто зараз не час і не місце. Це все потім — її чекають невідкладні справи.

Повернувшись додому, Симона взялася збирати у великий наплічник речі, які могли знадобитися у майбутній подорожі. Попри чудову погоду, вона вирішила, що їй не завадять теплий светр, непромокальна куртка, такі ж непромокальні черевики, дві пари вовняних шкарпеток та в'язана шапочка. Усе це швидко зникло в бездонних надрах улюбленого наплічника — Симона відкопала його на антресолі в передпокої. Колись дуже давно він супроводжував її в усіх походах, вміщуючи все, що потрібно, і маючи дуже