Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

зручні лямки. Крім теплих речей, туди ж вона поклала кілька футболок, дві пари змінної білизни, гребінець, захисний крем від сонця, вологі серветки, рідке мило в економній упаковці, нитки з голкою, дві п'єзозапальнички, коробка спеціальних вологозахищених і вітростійких сірників, мисливський ніж, ліхтарик, прогумовані рукавички, моток міцного мотузка, набір першої допомоги й деякі дрібнички. Після нетривалих роздумів, Симона запхнула в наплічник щоденник Алека, який відібрала у Нікі перед тим, як його заарештувала поліція. Вона не знала, навіщо бере щоденник з собою. Можливо, їй хотілося вшанувати пам'ять свого друга, принісши на місце його загибелі дорогу йому річ.

Коли Симона закінчила приготування, вона зварила на кухні каву, повернулася до кімнати та з чашкою гарячого напою сіла у крісло. Зараз в її квартирі панував повний порядок, все сміття було прибрано і житло мало звичайний вигляд. Проте перші дні після події вона вважала за краще ночувати у Мартіна. Він не заперечував. Більш того, чоловік благав її переїхати до нього, але Симона вагалася, уникаючи прямої відповіді. Вона так давно жила сама, що будь-які зобов'язання, навіть приємні, викликали у неї паніку. А якщо їм буде погано разом? Якщо вона почне дратувати його своїми звичками: посудом у раковині, роботою допізна, ескізами по всій оселі, особливо напередодні важливої здачі? Можливо, невелика подорож у гори допоможе їй зрозуміти, наскільки вона готова довіритися іншій людині. Тільки не треба її квапити. Нехай пройде час. Час її зцілить.

У двері подзвонили. Симона легко випурхнула з крісла і, пройшовши до передпокою, клацнула замком. На порозі стояв Мартін, в руках він тримав пакети з цілою купою казанків, сковорідок, іншим різним посудом і ще бозна-чим.

— Що це таке? — Симона зробила крок назад, впускаючи чоловіка у квартиру й одночасно роздивляючись куплені ним речі. — Навіщо ти стільки набрав? Ми йдемо в гори лише на декілька днів.

— Нічого, згодиться, — Мартін опустив пакети на підлогу і розім'яв затерплі пальці. — Краще взяти щось зайве, ніж потім кусати собі лікті.

Симона весело розреготалася.

— Відразу помітно, що ти ніколи в житті не ходив у похід. Кожен зайвий кілограм — це додаткове навантаження і швидка втома. Так що, доведеться залишити цій скарб вдома.

— І казанок? — Мартін дістав з пакета новенький алюмінієвий казанок і ображено протягнув його дівчині. — Подивися, який він легкий. Його обов'язково слід узяти.

— Гаразд, казанок візьмемо, — погодилася Симона. — Він дійсно легкий і дуже об'ємний. У ньому буде зручно кип'ятити воду для чаю.

— А сокирка? Без неї ніяк не можна!

— Ти мене вбиваєш, — видихнула Симона й обхопила руками шию Мартіна. — Краще скажи, ти купив намет?

— Та купив, купив, — відповів Мартін і, підхопивши Симону на руки, закрутив її на місці. — Причому, саме такий, як ти сказала.

— Двошаровий?

— Двошаровий!

— Водостійкістю на три тисячі міліметрів?

— Саме так!

— Фірми «Alexika»?

— Яка ж ти зануда! — Мартін почав цілувати Симону в шию, щоки, губи, тільки щоб вона більше не розпитувала його про цей клятий намет.

— Припини негайно! — запротестувала дівчина, продовжуючи усміхатися. Ця метушня з приготуваннями її трохи розважала. — Добре, візьмемо все, що захочеш. Тільки тягнути весь додатковий вантаж будеш самостійно. Плюс на тобі намет.

— Домовилися! — Мартін нарешті поставив Симону на підлогу. — Ну тоді ходімо? Ти зібрала речі?

— Я повністю готова, — Симона повернулася до кімнати та винесла звідти свій наплічник. — Начебто нічого не забула.

— Ага! Як свій, так напакувала по самі вінця, — Мартін примружився й по-дитячому тицьнув у наплічник пальцем. — А мені дорікаєш, що я накупив занадто багато.

— Дурнику, тут тільки найнеобхідніше, — Симона клацнула його по носу. — А ти притягнув усілякий непотрібний мотлох.

Вона взула кросівки, накинула на плечі штурмівку і підштовхнула невдоволеного Мартіна до виходу. За декілька хвилин вони вже їхали до нього додому, щоб переночувати там, а наступного дня рушити в дорогу. Молоді люди мали піднятися в гори, тому їм варто було гарно відпочити. Погоду на завтра обіцяли сонячну та теплу.

На жаль, як це часто буває, синоптики помилилися, і зранку почав накрапати дрібний дощ, а небо затягнуло важкими хмарами. Проте Симона прокинулася у відмінному настрої: від її вчорашніх сумнівів не залишилося й сліду. Діана мала рацію, їй потрібно позбутися відчуття провини та цих безглуздих страхів. І кращого місця, ніж там, де ці страхи зародилися, не знайти. А те, що з нею поруч буде Мартін, навіть на краще. Його присутність надасть їй відчуття опори та захищеності. Без нього, самостійно, вона не впорається.

— А погодка все ж таки зрадила, — Мартін уважно дивився на дорогу, хоча їхав з помірною швидкістю. — Цікаво, цей дощ надовго?

— Нічого, у нас відмінне спорядження, — відповіла Симона, відкинувшись на сидінні та дивлячись у вікно. — Добре, що я захопила непромокальні черевики. Немає нічого гіршого в поході, ніж відчуття мокрих ніг. Навіть якщо на вулиці не холодно.

— А я вважав, що найжахливіше — застати на місці, яке ти обрав для табору, інших туристів.

Симона посміхнулася.

— Це теж.

Більше вони ні про що не говорили, і до кінця подорожі в