Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч
Зненацька збоку гори почувся крик, який повторився грімкою луною. Дівчина схопилася на ноги та, не вагаючись, побігла в тому напрямі. Дякувати богу, ліхтарик все ще був у неї в руці. Вона намагалася освітлювати ним дорогу, але промінь постійно стрибав, через що Симона кілька разів упала, зачепившись за каміння, й сильно забила коліно. Воно набрякло і тепер заважало їй швидко пересуватися. До того ж вона втратила орієнтацію. І ось промінь світла вихопив з темряви крутий кам'яний виступ біля підніжжя — перед нею постала гора Крихітка, і далі можна лізти тільки нагору, що з таким коліном було абсолютно неможливим.
І що їй робити? Симона завмерла в роздумах, коли її вух торкнувся дивний звук, змусивши здригнутися. Це було схоже на удар об землю важкого предмета, наче з великої висоти скинули мішок з піском. Від поганого передчуття всередині у дівчини все похололо. Тремтячою рукою вона спрямувала ліхтарик в те місце і побачила за двадцять кроків від себе щось, що дійсно нагадувало мішок. Хоча з таким само успіхом це могло бути й тіло людини. Симона зробила глибокий вдих, намагаючись ні про що не думати, і повільно рушила вперед. Коли їй залишалося пройти декілька метрів, вона різко зупинилася та заплющила очі. Її сильно лихоманило. Вона не могла повірити, що весь той жах, з яким їй довелося стикнутися у недавньому минулому, знову повернувся. Мабуть, у Всесвіту на неї були свої, особливі плани. Цікаво, що він приготував їй цього разу: гру в кішки-мишки? Атаку зомбі? Чи зустріч з іншим убивцею, витонченішим і жорстокішим, ніж попередній? Таких, напевно, в засіках світобудови більш ніж задосить, вибирай на будь-який смак. Але вибирати їй нічого не хотілося. Вона бажала опинитися вдома, у своєму улюбленому кріслі з чашкою гарячої кави, а поруч щоб сидів Мартін. І жодних убивць поблизу, примар чи ще когось в цьому ж дусі.
Симона розплющила очі та знов спрямувала ліхтарик на витягнутий нерухомий предмет, який лежав перед нею на землі. Вона зробила ще один крок і остовпіла, оскільки упізнала наплічник Мартіна. Він був щільно набитий, і їй знадобився деякий час, щоб розв'язати тугу стяжку під верхнім клапаном. Із середини випала зникла ковдра і теплі речі. Але кому могло спасти на думку видертися на гору та скинути його звідти? Чи наплічник упустили випадково? І куди подівся Мартін? Чому вона ніде не може його відшукати?
Над її головою пролетів нічний птах і з уханням зник у ночі. Несподівано зверху посипалися дрібні камінці та водночас пролунав тихий заклик:
— Симоно! Симоно! Допоможи!
Її обдало жаром.
— Мартіне, це ти? Що ти там робиш? Негайно спускайся, — закричала Симона, спішно намагаючись придумати, як їй з пошкодженою ногою піднятися на крутий уступ, і одночасно розуміючи, що у неї немає жодного шансу.
Вона продовжувала стояти біля підніжжя та прислухатися до шерехів. Відповіддю їй слугувала мертва тиша. І тут Симона в траві побачила червоний вогник, який виявився свіжим недопалком. А оскільки вони з Мартіном не палили, це означало, що на гору її заманював хтось чужий, хтось незнайомий. Перед очима навіть постала картина, як вона падає вниз, приземляється на гостре каміння і — хрусь! — її шия зламана. Доволі огидне видовище!
«Треба якнайшвидше звідси забиратися», — подумала Симона і, підхопивши наплічник, пірнула у темряву. При цьому вона нагадувала собі незграбну кульгаву черепаху, яка намагається втекти від розлюченого хижака.
Перед нею стояло непросте завдання — повернутися до табору. Адже у світлі багаття значно простіше захистити себе, та й медична допомога їй не завадила б, якщо, звичайно, в аптечці знайдеться ефективне знеболювальне. Хоча в чому саме полягала загроза, Симона досі не могла второпати. Її ніхто не переслідував, не кидався на неї з ножем. І все ж вона відчувала, що щось негаразд. Наче погрозлива тінь нависла над нею і пильно спостерігає за кожним її кроком. Їй хотілося, щоб це було звичайним жартом, безглуздим, але жартом, який вигадав Мартін. Якби ще не коліно. Судячи з розпухлої колінної чашечки та сильного болю, його доведеться серйозно лікувати. Ну що ж, нічого не поробиш — спрацював принцип рівноваги у всесвіті. За щасливі моменти треба чимось розраховуватися, і в даному випадку — власним здоров'ям.
Пройшовши пів шляху, Симона зупинилася і звела дух. Вогник багаття попереду мерехтів блідою точкою — їй варто було поквапитися, поки він не згас остаточно. Якби ще не цей біль у нозі, який не дозволяв нормально пересуватися. Він пульсував, звивався змією, а потім відступав, щоб знову повернутися з потрійною силою. Та раптом позаду почулися обережні кроки. Не залишалося сумнівів — слідом хтось йшов і цей хтось невблаганно наближався. Симона різко обернулася, все ще сподіваючись побачити Мартіна. Але замість цього промінь ліхтарика розрізав невидиму порожнечу, що нагадувала черево величезного чудовиська.
Наступної миті чиясь тінь сіпнулася та зникла з поля зору. Від переляку Симона упустила ліхтарик, який, ударившись об каміння, по-зрадницькому вимкнувся. Вона не стала його шукати, а скинула з плечей наплічник і зашкандибала у бік вогнища зі швидкістю, на яку тільки була здатна. Її серце вистрибувало з грудей, на обличчі, попри холод, з'явилися крапельки поту. Симона не чула кроків позаду, але вона точно знала, що її переслідувач нікуди не подівся. Він тихо крався у темряві, і страх перед ним гнав її вперед наче поранену тварину. І все ж таки вона розуміла, що далеко їй не втекти — рано чи пізно він наздожене свою здобич. Тому єдиним шансом було спробувати перехитрити його, через що вона зробила поворот на сорок
