Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

Симона йшла, майже не вибираючи дороги. Її ноги постійно чіплялися за гостре каміння, і це закінчувалося черговим нападом болю. Їй здавалося — ще трохи й сили остаточно зійдуть нанівець. І тоді не залишиться нічого іншого, як чекати на ранок просто неба, якщо, звісно, переслідувач не зможе знайти її раніше. Вона зробила черговий крок уперед, коли, зачепившись за щось, втратила рівновагу. Симона зойкнула і повалилась на землю, немов підкошена. Вона не відразу зрозуміла, що перед нею лежить чоловік. Більш того, ним виявися Мартін. Його легко було впізнати по своєрідних петлях на куртці для фіксуючих застібок. Але чому він такий холодний? І що це за липка субстанція у нього на обличчі, схожа на кров. Невже він поранений? Тоді вона має щось зробити. Проте не встигла Симона подумати, чим йому допомогти, як хтось ззаду вдарив її по голові, і вона знепритомніла.

Пам'ять поверталася до Симони повільно — навіщо взагалі щось згадувати? Краще нерухомо лежати, нічого не відчуваючи, нікуди не кваплячись і нічого не бажаючи. Хоча ні, дечого їй хотілося, наприклад, пити. Причому настільки сильно, що заради ковтка води вона готова була вбити. ВБИТИ?! Слово вибухнуло у неї в мозку і розлетілося на сотню друзок. Мартін убитий. Треба прийняти це як доконаний факт. По її щоках покотилися сльози. Ну чому, чому життя настільки несправедливе і завжди відбирає найцінніше? Ніби сміється над безглуздими очікуваннями. На мить підносить до небес, а потім безжально кидає у прірву, не залишаючи ні краплі надії.

Симона поворухнулася та негайно відчула новий вибух, цього разу — вибух болю. У неї нестерпно боліла голова, а саме потилиця, куди припав удар, крім того, нило коліно. Вона спробувала перевернутися на бік, через що біль посилився, і Симона мимоволі застогнала. Наступної миті хтось підійшов до неї зі спини й, піднявши за плечі, усадив наче ляльку.

— Ну що, прийшла до тями? — запитав чоловік позаду неї, і його голос здався їй дещо знайомим.

Дівчина насилу розплющила очі та крізь каламутну запону спробувала визначити, де перебуває. Безперечно, це був їхній табір: ось намет, а ось і багаття, яке знову яскраво горіло, даючи досить світла, щоб розгледіти свого переслідувача. Чоловік стояв до неї боком, на ньому були джинси, куртка й темна шапочка. За плечима його красувався плаский наплічник, в руках він тримав щось довге.

Але хто він такий? І як тут опинився? Невже потрапив сюди випадково? Чи йшов за ними з самого початку? Симона губилася у здогадках. Її спрага ставала все нестерпнішою. Вона облизала сухі як пергамент губи та тихо вимовила:

— Можна мені води?

Чоловік повільно обернувся, немов перевіряючи, чи дійсно це пролунало з вуст полонянки. Тепер було видно, що в руках у нього складний металевий кийок з набалдашником, який являв собою досить грізну зброю. Такі Симона бачила тільки в кіно. Значить, ось чим він вдарив її по потилиці та вбив Мартіна.

І тут в її голові стався третій вибух — вона впізнала свого кривдника. І не в останню чергу завдяки виразу його обличчя. Це був той самий юнак, якого замість себе на зустріч відправив Нікі.

— Патрік? — вона не зводила з нього очей. — Здається, так тебе звуть? Ми вже зустрічалися. Коли ти удавав з себе Нікі, а я на це клюнула.

— А у тебе гарна пам'ять на обличчя, — не випускаючи кийок з рук, Патрік підібрав з ковдри алюмінієвий кухоль, налив з пляшки води та подав Симоні. — На, пий!

Та жадібно випила воду трьома ковтками й обтерла вологі губи. Їй стало значно краще. Навіть головний біль вщух.

— Значить, це ти написав ту фразу в щоденнику Алека?

— Вибач, не втримався. Захотілося трохи розважитися.

— Але навіщо ти вбив Мартіна? — всередині Симони піднялася хвиля злості. — Він не зробив тобі нічого поганого. Та взагалі, що тобі треба?

— Дещо отримати від тебе, — погляд юнака став ще холоднішим і жорсткішим.

Патрік підтягнув до вогнища здоровезний камінь і, схрестивши ноги, влаштувався на ньому. Симона мимоволі відчула дежавю, наче перед нею постав Нікі власною персоною, який збирався звинуватити її в смерті свого брата. Господи, як же вона втомилася! Аби скоріше це закінчилося. І їй уже байдуже, що він з нею зробить — теж уб'є чи відпустить на всі чотири боки.

— І чого ти хочеш? — в голосі Симони з'явилися нотки роздратування.

— Ну, передусім, я волів би дізнатися, де Нікі, — вимови Патрік, граючи кийком і явно випромінюючи загрозу.

— Його заарештувала поліція, — відповіла Симона, намагаючись не звертати увагу на кийок.

— Як це сталося?

— Він увірвався до моєї оселі та намагався мене вбити. Мені не залишалося нічого іншого, як захищатися, а потім викликати поліцію. Не розумію, чому вони й тебе не заарештували.

Юнак насупив брови.

— Напевно, тому що я це передбачав. До речі, я маю для тебе погані новини.

Цього разу Симона промовчала. Патрік її лякав. Було в ньому щось хиже, небезпечне, хоча вона щосили намагалася відігнати від себе почуття страху. Достатньо показати, що ти боїшся, і твій опонент неодмінно скористається твоєю