Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

— Ну що ж, я свою обіцянку виконав. Тепер твоя черга.

Вона знову запанікувала. Тепер їй ні за що не відкараскатися і, як тільки гроші опиняться на рахунку цього типа, він прикінчить її без жодних вагань.

— Я не відмовляюся від нашої угоди, але що потім? Ти мене відпустиш?

— Звичайно! Коли я отримаю бажане, то відразу піду і ти більше ніколи мене не побачиш. Не такий вже я й монстр, як тобі здається. Просто мені потрібні мої гроші.

«Я в цьому зовсім не впевнена», — подумала Симона, продовжуючи тягнути час.

— Тоді навіщо ти вбив мого друга? Ти так і не відповів.

— Він сам винен, — Патрік награно зітхнув. — Йому не варто було вдавати з себе героя. Адже я попереджав його, що це погано скінчиться. Але він не послухав, тому мені довелося вжити надзвичайних заходів.

Симона з ненавистю подивилася на хлопця.

— Ти і є монстр, — вимовила вона, з жахом спостерігаючи, як після її слів на його обличчі проступили риси хижака, який ні перед чим не зупиниться заради досягнення власної мети.

— Гаразд, годі балачок. Повернімося до справ, — холодно відповів Патрік. Судячи з усього, розмова починала йому набридати.

Він знову простягнув комп'ютер Симоні, проте, перш ніж вона встигла взяти його в руки, десь у темряві за межами табору заграла мелодія «Хеллоу, Доллі!».

Симона і Патрік здивовано повернули в той бік голови. При цьому дівчина відчула неймовірне полегшення: по-перше, до неї повернулася надія, що Мартін живий, а по-друге, це відволікло Патріка, який, у свою чергу, ворожо насупив брови. Він явно не планував відхилятися від головної мети — отримання грошей, тому це роздратувало його ще більше. Він закрив кришку ноутбука, сховав його в наплічник, дістав скотч і наблизився до своєї полонянки. Симона ледь не застогнала, чудово розуміючи, що на неї очікує: протягом певного часу вона буде намагатися розрізати скотч скалкою, щоб звільнити руки. Як це знайомо! Та й нехай! Все одно у неї немає сил чинити опір.

Патрік з незвичайною спритністю обмотав їй руки — на щастя, у нього вистачило глузду зв'язати їх спереду, а не у неї за спиною, — витягнув з наплічника окуляри нічного бачення та начепив їх на лоба.

— Я відійду ненадовго. Перевірю, що там коїться. А ти нікуди не йди — ми з тобою ще не закінчили. І краще б тобі не робити нічого такого, про що ти потім пошкодуєш.

Коли він зник з очей, Симона спробувала зірвати скотч зубами. Попри величезні зусилля, їй це не вдалося. Тоді в хід пішло скло, яке було затиснуто між колінами. За його допомогою вона сподівалася розрізати липку стрічку, що теж виходило не дуже успішно. А якщо цей покидьок зараз повернеться? Другого шансу вона точно не матиме. Треба щось вигадати, причому швидко.

Симона підвелася з землі та, намацавши в кишені мобільний — його можна було використати як ліхтарик, — кинулася в темряву. Єдине, що їй спало на думку, це відшукати кинутий наплічник — у ньому в бічній кишені лежала заряджена ракетниця. Вони з Мартіном прихопили її з собою для екстреного випадку. Шкода, що Симона згадала про ракетницю лише зараз і не забрала її відразу, оскільки знайти наплічник у темряві буде непростим завданням, особливо без належного освітлення. До того ж бігти зі зв'язаними руками — ще те задоволення. Добре хоч коліно не боліло, і це дозволяло їй пересуватися з пристойною швидкістю. В одній руці Симона тримала мобільний телефон, освітлюючи ним дорогу, в іншій затиснула шматок скла, який боляче дряпав пальці. Та раптом десь праворуч почувся крик, після чого все змовкло і знову настала тиша. Вщух навіть вітер.

Симона завмерла на місці, намагаючись відновити дихання. Її серце вистрибувало з грудей, вона відчувала себе абсолютно безпорадною в цій ситуації. Добре, що багаття яскраво горіло: воно слугувало їй орієнтиром і допомагало дотримуватися вірного напрямку, щоб не збитися з курсу. І хоча до нього було далеченько, вона помітила на тлі вогню темний силует. Отже, Патрік повернувся до табору і вже знає про її втечу. Ще й телефон, блимнувши, відключився — вочевидь, закінчився заряд батареї. От дідько! Тепер їй нізащо не знайти наплічник, але і в табір повертатися не можна. Принаймні доти, поки вона не зніме клятий скотч. Симона зробила декілька невпевнених кроків у темряву, намагаючись не наступати на каміння, коли чиясь рука схопила її за плече та різко смикнула.

— Тихо, не кричи, це я, — почула вона шепіт біля самого вуха і ледь не зомліла.

Це був Мартін, він пригорнув дівчину до себе, щоб дати їй час оговтатися. Її груди заходили ходором від ридання.

Дякувати богу, він живий! А вона вже й не сподівалася, що коли-небудь зможе побачити його обличчя та дивовижну усмішку, в яку закохалася з першого погляду.

— Господи, яка я рада тебе бачити, — Симона вчепилася мертвою хваткою в його куртку, ніби боялася знову залишитися на самоті. — Я думала, цей негідник убив тебе — ти був такий холодний!

— Не хвилюйся, я живучий, — усміхнувся Мартін, намагаючись жартом привести її до тями. — Хоча, треба зізнатися, він добряче стукнув мене по голові.

— А як ти опинився за межами табору?

— Коли цей бандюга без жодного попередження накинувся на