Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

— Чому?

— Я надто добре його знала.

— Ти забуваєш — люди можуть мінятися. Тим паче, коли пройшло стільки часу. Знову ж таки, якщо він повернувся заради помсти, то діє дуже розумно. Залякує, а потім б'є по найболючіших точках.

— Поза всяким сумнівом, — Симона важко зітхнула. — І він не заспокоїться, поки не доведе справу до кінця. Як вважаєш?

— Вибач, боюся, тут ти маєш рацію, і я не можу сказати тобі слова втіхи.

Цієї миті до них підійшов немолодий лікар, який мав зосереджений вигляд і навіть сердитий вигляд, наче його відірвали від важливих справ. У руках він тримав теки з історіями хвороб пацієнтів.

— Добридень, це ви цікавилися Діаною Полок? — його сиві брови зійшлися на переніссі.

Симона і Мартін підскочили зі своїх місць.

— Так, ми. Ну як вона? — Симона вп'ялася очима в обличчя доктора, побоюючись пропустити хоча б слово.

— Зараз стан вашої подруги стабільний. Я вважаю, її життю нічого не загрожує, — відповів він без жодних вагань, що дозволило Симоні зітхнути з полегшенням.

— А можна її побачити?

— Вона дуже слабка — у неї черепно-мозкова травма. Але ви можете її відвідати. Тільки недовго — хвора має відпочивати. Вона перебуває в сто п'ятій палаті.

— Дякую, докторе. Ми не затримаємося, я обіцяю.

Молоді люди попрямували в кінець коридору і вже за хвилину Симона відчиняла двері сто п'ятої палати. Мартін з увічливості залишився зовні.

У палаті інтенсивної терапії стояло лише одне ліжко, зате було безліч медичного обладнання. Прилади блимали лампочками й тихо пискотіли, записуючи показники хворої. Голову Діани прикрашала споруда з бинтів у вигляді чалми, її обличчя нагадувало один величезний синець. Дивитися на це було нестерпно.

— Привіт, — Симона спробувала надати своєму голосу невимушеності, проте її горло, як на гріх, зсудомило. — Не спиш?

Діана розплющила очі та зобразила щось схоже на посмішку.

— Поспиш тут, коли у твоїй голові весь час вибухають феєрверки.

Симона теж усміхнулася; якщо її подруга могла жартувати, то хвилюватися за неї точно було не варто.

— Тобто, про самопочуття тебе краще не питати?

— Тільки якщо хочеш залишитися без премії.

— Ну хоч дізнатися, що сталося, я можу?

— Звідки мені знати, що сталося, — роздратовано пирхнула Діана. — Я спустилася на підземну стоянку, а коли йшла до своєї машини, на мене хтось ззаду наїхав. Ось і все.

— Ти хочеш сказати, що не бачила машину, яка тебе збила? — на обличчі Симони з'явилося розчарування — вона сподівалася дізнатися подробиці події.

— Ні, не бачила. А чому ти цікавишся? Нехай розбирається поліція. Чи ти думаєш, це зробили навмисно?

— Точно не знаю, але схоже, ми маємо справу з чоловіком, який місяць тому холоднокровно збив Яна. Пам'ятаєш, я казала тобі, що бачила Алека? Певно, у нього є чіткий план. І ти одна з його складових.

Діана підозріло зиркнула на Симону.

— Ти знову за своє. Ми ж це обговорили. Чому ти робиш такі висновки?

— Я й не кажу, що це Алек. Просто на мене сьогодні вранці теж напали, і я не вважаю це збігом.

— Хто напав?

— Я не знаю, я його не розгледіла.

— От покидьок! — Діана стиснула губи. — Ти ж у порядку?

— Не хвилюйся, все гаразд. Я лише трохи злякалася.

— Слухай, слід іти до поліції. Адже я гадки не мала, що все настільки погано. Думала, це якийсь псих не впорався з керуванням і випадково збив мене своєю колимагою.

Симона важко зітхнула.

— І що я їм скажу? Що на нас вчинив замах привид? Офіційно Алек загинув десять років тому, тож вони навряд чи розглядатимуть цю версію.

— Мабуть, ти маєш рацію.

На деякий час в палаті запанувала тиша. Першою заговорила Діана:

— Що збираєшся робити?

— Поки не знаю, — Симона справді не вирішила, що робитиме далі. — Але ж ми не здамося, чи не так? Тільки спершу ти повинна очуняти, — вона підійшла впритул до подруги та легенько стиснула її долоню. — Тому слухайся лікарів і не намагайся втекти з лікарні.

— Навіть у думках такого не було, — образилася Діана.

— От чому я тобі не вірю?

— А мені звідки знати?

— Може, тому що подібне вже траплялося?

— Так, ти мені набридла, — закотила під лоба очі Діана. — Забирайся з моєї палати. Інакше я за себе не відповідаю.

— Добре, добре, не галасуй! Я вже йду, — Симона відступила до дверей і взялася за ручку. — А ти швидше одужуй.