Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч
— Ти хочеш знати правду? Ти дізнаєшся правду. Вже незабаром, я обіцяю.
Хватка на її горлі ослабла, і Симона повалилася на підлогу як підкошена. Коли вона опритомніла, сонячне світло проникало в приміщення через відчинені двері, виблискуючи сяянням на побілених стінах. Дівчина насилу підвелася й попрямувала до виходу. Її голова гуділа, а ноги не слухалися; єдине, чого вона прагнула, — якнайскоріше залишити це місце. На щастя, таксі вдалося спіймати на першому ж перехресті, і вже незабаром вона під'їжджала до свого будинку. Увійшовши до квартири, Симона зачинила на замок двері, а для вірності присунула до них важку тумбу. Її лихоманило, і знадобилася солідна порція віскі, щоб хоч трохи прийти до тями та почати мислити логічно.
Вона не розуміла, чому Мартін з нею так вчинив. Невже з самого початку це була звичайна вистава, яку вони розіграли на пару з Алеком? Але що об'єднувало цих двох людей? Що могло змусити Мартіна стати сліпим знаряддям у руках людини, що прагнула помсти, та діяти за чужою вказівкою? Як Алеку вдалося прищепити йому ненависть, яку він відчував сам? Мільйон питань і жодної відповіді.
Симона впала у крісло і, відкинувши голову назад, заплющила очі. Її охопила паніка від думки, що вона дозволила двом психопатам вторгнутися в її життя. Будь-якої миті вони могли вчинити над нею розправу. Хоча, судячи з усього, цього їм було замало. Негідники хотіли показати свою силу, насолодитися її страхом. Звідси й поїздка за місто, де вже була готова пастка з відрізаною собачою головою, і подія на дорозі, і розгромлена квартира. Та й сьогоднішній напад укладався в загальну картину, маючи цілком певну мету — остаточно залякати Симону та змусити повірити в неминучість покарання. Проте вони зробили помилку, коли мелодія на телефоні несподівано викрала Мартіна. Принаймні тепер дівчина знала, з якого боку очікувати на загрозу. І хоча це надавало їй впевненості, вона відчувала нестерпний біль від такої жахливої зради.
«А може, так і має бути? Може, я на це заслуговую?»
Спогади з минулого знову налинули гарячою хвилею.
Як же Алек дивився на неї та Яна, коли вони, узявши сноуборди, залишали табір!
«Може, мені взагалі краще зникнути з вашого життя?» — кинув тоді він у спину їм, наче заздалегідь знав, що станеться.
Ця картина і зараз стояла у неї перед очима, а його голос лунав у вухах.
Симона розплющила очі та примусила себе підвестися з крісла. Їй хотілося зайняти себе чимось, щоб припинити порпатися у власній голові. Вона так і не почала прибирання, й у квартирі все ще панував безлад. Але де взяти на це сили? Її увагу привернула фотографія, рамка якої розбилася при падінні. Через це всюди на підлозі блищали дрібні скалки. Симона присіла навпочіпки та з обережністю взяла в руки світлину, де на тлі засніжених гір стояла вся дружна компанія. Як же це було давно! І скільки щастя випромінювали їхні обличчя! Тоді їм здавалося, що так буде завжди, а на світі не існує сили, здатної відібрати їх один в одного. Вони щось планували, раділи успіхам та навіть не підозрювали, що можуть однієї миті все втратити, включаючи власні життя.
До реальності Симону повернув телефонний дзвінок. Взагалі, за останню годину телефонували вже двічі. Не викликало сумнівів, хто намагається вийти на зв'язок. Звичайно, Мартін. Мабуть, він не зміг додзвонитися на її мобільний телефон і тепер штурмував домашній. Симона не планувала відповідати, але телефон все дзвонив, і дзвонив, і в якийсь момент терпець увірвався. Вона підбігла до столу та, потягнувши за шнур, висмикнула штепсель з розетки.
Минуло декілька годин. На місто почали наповзати важкі сірі сутінки, кімната занурилась у напівтемряву. Але Симона цього не помітила, оскільки втратила лік часу. Їй так і не вистачило духу почати прибирання; вона знову залізла у крісло і, обійнявши руками коліна, нерухомо втупилася у стіну. Дівчину повністю залишили сили, бажання, думки. Тому, коли подзвонили у двері, вона не відразу зрозуміла, що відбувається. І тільки після другого дзвінка Симона залишила крісло та навшпиньках вийшла до передпокою.
Може, вдати, що її немає вдома? Але він не відчепиться — вона занадто добре знала Мартіна. Тим паче, що ховатися вічно не вийде: рано чи пізно їм доведеться поговорити.
— Хто там? — невпевненим голосом вимовила вона, хоча й так розуміла, хто за дверима.
— Симоно, дякувати богу, ти вдома! Чому ти не підходиш до телефону? Я вже декілька годин намагаюся тобі додзвонитися.
— Що тобі треба? Йди геть!
На тому боці запанувала тиша.
— Чому ти так кажеш? Що сталося?
— Ти сам чудово знаєш, що сталося, — відповіла дівчина, і сльози відчаю полилися з її очей.
— Що я повинен знати? Чому ти не відкриваєш? — не відступав Мартін.
— Просто йди, я не хочу тебе бачити.
— Чому? Я не розумію.
— Після того, що ти сьогодні накоїв, нам нема про що говорити.
— Але я не зробив нічого поганого, присягаюся. Просто у мене вранці поцупили телефон, і я не міг зателефонувати тобі раніше.
Симона припинила хлипати та витріщилась на двері.
— Що-що? У тебе поцупили телефон?
