Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

На обличчі Мартіна пролягла тінь.

— У мене був брат. Він помер — наклав на себе руки.

— Вибач, я не знала, — Симона відчула ніяковість. — Тобто ти брата мав на увазі, коли казав, що теж втратив близьку людину?

— Так, брата.

— Ти, напевно, його дуже любив?

— Я довго не міг прийти до тями після його смерті. Мені виповнилося чотирнадцять, коли він зістрибнув з моста.

— Уявляю твій стан, — Симона помовчала, а потім продовжила: — Слухай, в Алека теж був брат, тільки молодший. Мені навіть вдалося його розшукати. Щоправда, я не отримала від нього жодної корисної інформації, але хоча б переконалася, що не він маскується під Алека.

— Чому ти так у цьому впевнена?

— Він абсолютно на нього не схожий.

— Отже, ти вважаєш, що це сам Алек влаштовує вистави?

— Я ж казала тобі, я не знаю.

— І що ти плануєш робити?

— Нічого. Піду спати, а завтра подивимося. У будь-якому разі, дякую, що надав притулок. Менш за все мені хотілося залишатися у своїй квартирі.

— Тоді дозволь я постелю тобі просто зараз, а мені ще треба попрацювати. Я приєднаюся до тебе дещо пізніше. Добре?

Симона погоджено кивнула й вони вирушили до спальні, де Мартін уклав її в ліжко. Вона так стомилася, що поринула в сон, ледве голова торкнулася подушки. Без сновидінь, кошмарів і задушливої безпорадності: мозок вимкнувся, наче з розетки висмикнули штепсель. Посеред ночі дівчина прокинулася від незрозумілого звуку, що доносився з глибини квартири. Мартін при цьому продовжував мирно посапувати поруч. Електронний годинник показував за чверть третю. Симона відкинула вбік ковдру та опустила на підлогу ноги — сон повністю зник. Вона підвелася з ліжка, перетнула кімнату, намагаючись у темряві нічого не зачепити, і тихенько вислизнула за двері. У вітальні панувала напівтемрява — через вікна вливалося слабке мерехтливе світло від вуличних ліхтарів, але дивні звуки більше не повторювалися.

«Напевно, мені це наснилося!».

Трохи заспокоївшись, Симона підійшла до холодильника та дістала звідти пляшку мінеральної води, щоб вгамувати спрагу. А все через цей клятий чай Мартіна — невідомо, чого він туди намішав. Краще б вона випила кави! І тут з боку передпокою почулося тихе клацання, наче хтось смикав ручку вхідних дверей чи провертав ключа. Від несподіванки Симона мало не випустила з рук пляшку. Тобто їй не здалося. Проте, підкравшись навшпиньках до дверей і глянувши у вічко, вона побачила лише викривлені білі стіни та сходовий майданчик. І нікого по той бік. Повна порожнеча. Можна було ще глянути на картинку з відеокамери, встановленої над дверима, але Симона не знала пароля на комп'ютері, де зберігалися файли відеозапису.

І що тепер робити? Будити Мартіна? А якщо це справді розігралася її уява?

Дівчина обережно торкнулася ручки, щоб упевнитися, що двері міцно замкнені, після чого повернулася до спальні та залізла під ковдру. Вона спробувала себе опанувати, заспокоюючи тим, що таке може трапитися з ким завгодно, і через деякий час знову заснула. Розбудив її телефон Мартіна, який у сусідній кімнаті награвав популярну джазову мелодію «Хеллоу, Доллі!» у виконанні Луї Армстронга. Симона розплющила очі. Нічна пригода практично вивітрилася у неї з голови. Кімнату наповнювало яскраве сонячне світло, ніздрі лоскотав аромат кави.

Двері відчинилися і на порозі з'явився Мартін. В руках він тримав тацю, на якій стояли філіжанка кави, тарілка з омлетом та тости.

— Так і думав, що дзвінок тебе розбудить, — Мартін поставив тацю на ліжко і сів поруч. — Я приніс тобі сніданок.

— А ти що, не будеш?

— Я вже поїв і просто зараз зникаю. Мені треба їхати на новий об'єкт — там сталася якась аварія. Але ти можеш залишатися тут, скільки захочеш. І взагалі, я вважаю, тобі краще поки пожити у мене.

— Спасибі, це дуже мило з твого боку, — Симона піднесла гарячу каву до рота й зробила обережний ковток. Вона вирішила поки не розповідати Мартіну про нічні події. — Але мені однаково треба з'їздити додому, тим паче, якщо ти йдеш. Візьму там деякі речі, може, приберуся. Ти даси мені ключі від своєї квартири?

— Звичайно, я покладу їх на журнальний столик. Саме там я залишу і перцевий балончик. Візьми його з собою про всяк випадок. Домовилися? — Мартін звівся на ноги та поцілував її у маківку. — Гаразд, мені час бігти. І прошу тебе, будь обережна. Ти сама бачила, на що цей тип здатний.

— Слухаюся, мій генерале, — Симона браво козирнула. — Обіцяю бути обережною.

— От і молодець, — Мартін махнув на прощання рукою та вийшов зі спальні. За хвилину грюкнули вхідні двері.

Симона неспішно доїла сніданок, а потім зробила собі гарячу ванну з пишною піною, де просиділа деякий час — поспішати їй було нікуди. Наостанок вона помила посуд, застелила ліжко, одягнулася і, прихопивши перцевий балончик разом з ключами, вирушила додому, щоб там прибратися. Попри чудову погоду, вона не схотіла йти пішки, а спустилася в метро. Недільного ранку в підземці було небагато людей: на платформі стояла сімейна пара з двома дітьми, бабуся у квітчастому плащі, молода дівчина з великою валізою та зграйка галасливих підлітків. Поступово підтягувалися й інші пасажири, але Симона не звертала на них уваги. Вона обмірковувала