Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

— Я ж просив тебе не йти туди, — Мартін притиснув до себе тремтячу всім тілом Симону. — Ну чому ти ніколи мене не слухаєш?

— Боже мій, хто міг таке вчинити? Це схоже на бійню, — вона вчепилася в чоловіка залізною хваткою, наче боялася, що він кине її напризволяще. — І головне, навіщо?

— Не знаю і знати не хочу! Краще вибираймось звідси. Щось мені це не подобається.

Симона підвела переляканий погляд.

— Ти хочеш сказати... — вона запнулася на півслові, коли до неї дійшов зміст останньої фрази, — ...за нами хтось стежить?

— Я цього не виключаю. Тому краще не ризикувати. Хтозна, що ще цьому психу спаде на думку.

У Симони попливли кола перед очима, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб впоратися з новою хвилею нудоти.

Невже все починається знову, і відрізана голова Джокера призначалася саме їй? Тобто чоловік у чорному пальті й не думав зникати, а зробив лише короткий передих, який вона прийняла за капітуляцію. Але що він хотів цим сказати? Що їй теж відріже голову?

Вибравшись з кущів, молоді люди повернулися до машини, де Мартін усадив свою супутницю на переднє сидіння, а сам швидко зібрав залишки трапези й закинув їх до багажника. Вже за кілька хвилин вони виїхали на трасу та помчали в напрямку міста. Мартін увімкнув спокійну музику, під яку Симона непомітно для себе задрімала. Прокинулися вона від гучного гарчання чийогось двигуна.

— Що відбувається? — вона неохоче розплющила очі.

— Нас хтось переслідує, — відповів Мартін і кинув швидкий погляд у дзеркало заднього виду. — Не здивуюсь, якщо це той тип, що відрубав собаці голову.

— Чому ти так вирішив? — Симона перелякано розвернулася на сидінні та подивилася у вікно, але через рясний дощ змогла розгледіти лише здоровезний темний силует. Ймовірно, це був позашляховик або пікап, двигун якого працював настільки гучно, що перекривав звуки музики.

— Тому що водій поводиться дивно, — Мартін роздратовано вимкнув приймача. — Хоча я можу помилятися, і це зовсім інший псих. Адже з психами у світі все гаразд.

Симона ніяк не відреагувала на його жарт.

— І давно він їде за нами?

— Кілька хвилин.

— Може, відірвемося від нього?

— Добре, як скажеш. Але тоді тримайся міцніше.

Чоловік натиснув на педаль акселератора, і машина понеслася вперед, залишаючи переслідувача далеко позаду. Однак той швидко наздогнав їх і знов став у хвіст. Мартін спересердя заскреготів зубами.

— Це ми ще подивимося, хто кого, — він міцніше вчепився у кермо, явно бажаючи не поступатися своєму супротивнику.

Симона заплющила очі — її нерви нагадували натягнуту струну. До того ж, ситуацію ускладнював сильний дощ: він бив у лобове скло, чим значно погіршував видимість; їхню автівку весь час кидало то вліво, то вправо, заносило на мокрому асфальті, наче на льоду. Несподівано дорога зробила крутий віраж, і Мартін був змушений скинути швидкість, що дозволило їхньому переслідувачеві, виїхавши на зустрічну смугу, порівнятися з джипом. Тепер можна було розгледіти величезний чорний пікап погрозливого вигляду.

— Що він робить? — Симона нервово засовалася на сидінні, одночасно намагаючись розгледіти крізь тоноване скло, хто сидить за кермом.

— Хоче показати, який він крутезний, — відповів Мартін і вдруге додав швидкості.

Наступної миті з-за пагорба виповз важкий бензовоз, який дуже нагадував жука. Він стрімко наближався. Щоб уникнути зіткнення, водій пікапа вильнув праворуч на сусідню смугу, підрізаючи автівку Мартіна. Тепер все вирішували лічені секунди. Мартін вдарив по гальмах — джип розвернуло та понесло до глибокого яру. Ще трохи й він полетів би вниз, але якимось дивом вдалося зупинитися в кількох сантиметрах від огорожі.

Мартін відпустив кермо та витер з лоба крапельки поту. Пікап у свою чергу, не скидаючи швидкості, промчав далі, а повз них з гуркотом проїхав бензовоз.

— От покидьок! Ледь не відправив нас на той світ, — було помітно, як руки чоловіка тремтять. — Ти як?

— Нормально, — Симона підняла вгору великий палець.

— Слухай, — Мартін повернувся обличчям до своєї супутниці, — ти часом не знаєш, хто був за кермом тієї автівки? Мені здалося, що водій навмисно намагався зіштовхнути нас з дороги.

Усередині Сімони все заціпеніло.

— Чому ти вирішив, що я знаю, хто був за кермом? — почала вона виправдовуватися, старанно вдаючи обурення. — Так, він дійсно поводився дивно, але до чого тут я?

Вона давно збиралася розповісти про чоловіка у чорному пальті, проте так і не зробила цього. Їй просто не вистачило сміливості. А раптом Мартін вважатиме її божевільною? Симона боялася це перевіряти — вона відчувала, як починає прив'язуватися до нього, — хоча і розуміла, що вчиняє неправильно. Особливо тепер, коли Алек чи той, хто видавав себе за нього, знову вступав у гру. Смертельно небезпечну гру на виживання.

— Вибач, я не хотів тебе образити, — Мартін обережно торкнувся її плеча. — Просто у мене здали нерви.

— Нічого, я розумію, — кивнула у відповідь Симона. — Я й