Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

— А ти, звичайно, — продовжила за Мартіна Симона, — кинувся слідом, щоб не здатися легкодухом.

— Еге ж! Але я не просто поліз у воду, я спробував їх наздогнати. А оскільки плавав я вельми посередньо, то швидко втомився й почав тонути. На щастя, моє борсання помітив татко. Він і витягнув мене на берег.

— Уявляю, як перелякалися твої батьки.

— Ніколи не забуду маминого обличчя. Більше жодного разу в житті я не бачив у неї такого виразу.

— А я свого батька майже не знала, — перейшла до власних спогадів Симона. — Пам'ятаю тільки його усмішку та величезні теплі руки, коли він підкидав мене вгору. Це було так весело!

— І що з ним трапилося?

— Він загинув у горах. Його група штурмувала Еверест, коли на них налетів потужний буран. Тоді кількох людей вдалося врятувати, але не мого батька. Отже, мама виховувала мене самотужки. На жаль, зараз ми спілкуємося з нею вкрай рідко. У неї нова сім'я, та й живе вона на іншому кінці земної кулі.

— Мені дуже шкода!

— Не переймайся, все гаразд... І знаєш, — продовжила Симона, — що я зробила на згадку про батька, коли подорослішала? Я з'їхала на сноуборді з кожної гори, на яку тільки спромоглася піднятися.

— Навіщо?

— Напевно, хотіла зрозуміти, заради чого він так ризикував життям.

— Ну і як, зрозуміла?

— Важко сказати, але одне я засвоїла добре — гори жорстокі. Вони можуть забрати кого завгодно і коли завгодно, за власним бажанням. І якщо ти до цього не готовий, то краще тобі триматися від них якомога далі.

Мартін нічого не відповів, і деякий час молоді люди мовчки дивилися на озеро, в якому, наче в дзеркалі, відбивалися оболоки-пароплави. Приємний вітерець пестив обличчя та руки, над квіткою конюшини ліниво кружляв басовитий джміль. Здавалося, сама природа занурилася в дрімоту — усе навколо дихало неспішністю і спокоєм. Зненацька в сусідніх кущах репнула гілка.

— Що це було? — Симона витріщилась на підозрілі зарості.

— Гадки не маю, — Мартін теж повернув голову в той бік. — Може, якийсь звір?

— Звір? Дикий? Ти не казав, що тут водяться звірі.

— Не хвилюйся, мабуть, це борсук. Їх тут повно. Але, якщо хочеш, я можу перевірити.

— Краще не треба! Не хочу, щоб ти йшов.

У кущах знову почулося шарудіння, що підтверджувало там чиюсь присутність.

— Я все ж таки подивлюся, — Мартін спритно скочив на ноги. — А ти залишайся на місці, я скоро повернуся.

— Може, просто поїдемо звідси, га? — Симона благаючи схопила його за руку. — У мене погане передчуття.

— Дурненька, не бійся. Я впевнений, там немає нічого страшного.

Мартін попрямував до кущів і вже за мить зник з поля зору. Простір біля озера охопила мертва тиша. Повітря стало липким, тягучим, задушливо терпким, кудись зникли всі звуки. Щось подібне, напевно, відчуває маленька дитина, коли залишається наодинці в порожньому будинку. Вона скільки завгодно може ховатися під ліжком у своїй кімнаті, але її страх перед темрявою іншої частини будинку нікуди не зникає.

— Мартін, Мартін, — напівпошепки покликала Симона, проте відповіді не отримала.

На цю мить вітер посилився, а на сході з'явилася величезна темна хмара. Вона швидко наближалася. Незабаром мав початися дощ — погода псувалася буквально на очах. Симона про всяк випадок сунула в кишеню складаний ніж з тонким лезом і вирушила до заростей біля крайки лісу. Їй було дуже лячно, але іншого виходу вона не бачила — очікування доводило її до божевілля. Неподалік від чагарнику почулися чиїсь кроки, і на стежині виник Мартін.

Симона видихнула з полегшенням.

— Як ти мене налякав! — але помітивши його бліде обличчя, вона зрозуміла — щось сталось. — Сподіваюся, все гаразд?

— Не зовсім, — чоловік дійсно мав не найкращий вигляд. — Я дещо знайшов, і це просто жахливо.

— Про що ти говориш? Що жахливо? — Симона не зводила з Мартіна очей.

— Потім розповім. Ти мала рацію, нам краще скоріше забратися звідси.

— Але чому?

— Тому що так треба.

Симона невдоволено насупила брови.

— Гм... Я так розумію, ти не збираєшся мені нічого пояснювати.

— Принаймні не зараз.

— Але я хочу знати, що відбувається, — вона демонстративно пройшла повз нього і попрямувала далі стежиною, у глибині душі сподіваючись, що не припускається помилки.

Перед нею відкрився невеличкий простір, з усіх боків оточений густими заростями. Він нагадував крихітну галявину округлої форми в глибині лісу. Нічого незвичайного, якщо не брати до уваги встромлену в центрі півтораметрову жердину, на яку було насаджено відрізану голову великого собаки. З рани на шиї капала свіжа