Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

— Авжеж! Тим паче, комусь треба дожерти наші припаси.

Мартін усміхнувся, і у Симони наче камінь з душі спав. Вона не уявляла, як би впоралася самотужки з такою ситуацією. Єдине, що її непокоїло, це прихована правда.

Чоловік розвернув машину та виїхав з узбіччя на трасу. Решту шляху вони проїхали без найменшої затримки. Коли автівка наблизилася до будинку Симони, дощ повністю вщух, з-за хмар визирнуло сонце. Мартін пригальмував біля під'їзду та заглушив двигун.

— Ти підіймайся, — звернувся він до дівчини, — а я візьму речі з багажника.

— Гаразд.

Симона вийшла з машини й попрямувала до під'їзду. Біля вхідних дверей вона уповільнила крок, внутрішньо налаштовуючись на розмову з Карлом — треба було повідомити йому про страшну знахідку біля озера. Вона гадки не мала, як це зробити, які підібрати слова, щоб не викликати у чоловіка серцевий напад. А може, і не варто йому казати? Нехай краще думає, що Джокер втік. На щастя, місце консьєржа виявилося порожнім, і Симона видихнула з полегшенням. З іншого боку, відсутність Карла на робочому місці викликала у неї занепокоєння. Він жодного разу не пропустив своє чергування, навіть коли хворів. Однак робити висновки було зарано.

Вона піднялася ліфтом на свій поверх і тут з'ясувалося, що двері її квартири прочинені. Сьогоднішній день явно не збирався закінчуватися. Симона згадала, як місяць тому вже знаходила квартиру в подібному стані. Тоді Карл сказав, що пожежні, роблячи планову перевірку, забули її замкнути. Але тепер все поставало абсолютно в іншому світлі.

Та ні, не може бути! Не може бути, щоб консьєрж сам убив свого собаку, відрізав йому голову і виставив її напоказ, а після цього спробував зіштовхнути їхню автівку з дороги. Тим паче, що Симона ніколи не бачила у нього пікапа — він їздив на непримітному «шевроле» двадцятирічної давності. Та й навіщо йому це робити? У них завжди були чудові стосунки.

Позаду почулися кроки — це виявився Мартін.

— Що сталося? Чому ти стовбичиш в порозі? — він підійшов до Симони, тримаючи в одній руці кошик, а в іншій — щільно згорнуту ковдру для пікніка.

— Здається, у нас гості, — вона вказала на щілину у дверях. — Я не знаю, що робити.

— Як що робити? Увійти привітатися, — спробував пожартувати Мартін, але помітивши перелякане обличчя дівчини, відразу прибрав посмішку. — Тільки без паніки, зараз розберемося.

Він опустив кошик на підлогу, наблизився впритул до дверей і став прислухатися. Це тривало так довго, що здалося, минула ціла вічність.

— Ну що там? Щось чути? — нарешті не витримала Симона.

— Мені здається, там немає нікого. Принаймні я нічого не чую. Може, ми самі забули замкнути двері?

— Я ніби все перевірила перед виходом.

— Тоді ходімо і подивімося. Не стирчатимемо ж ми тут цілий день.

Мартін легенько штовхнув двері, готовий до будь-якої несподіванки, але те, що вони побачили, перевершило всі їхні очікування: дверцята шафок у передпокої було відчинено навстіж, на підлозі валявся одяг, розірвані фотографії, які витягли з картонних коробок. На стіні красувався напис «ПОМРИ, СТЕРВО», зроблений фарбою з балончика. Проте одним передпокоєм не обійшлося. Кімнатою теж було розкидано речі, подушки з канапи, перекинуті стільці, а також зірвані зі стін картини й естампи. Ескізи для нового проєкту, які до цього стопою лежали на столі, тепер були схожі на купу сміття. З-під письмового столу виглядав краєчок ноутбука з тріснутою кришкою. Але найбільше Симону засмутив розбитий горщик з її улюбленою квіткою.

— Навіщо вони це зробили? Кому він заважав?

Вона підбігла до вікна і, опустившись на коліна, з обережністю підняла з підлоги зламану рослину. З її грудей вирвалося ридання.

— Благаю тебе, не плач, — Мартін сів поруч та обійняв її за плечі. — Ну що тут поробиш? Мабуть, якимось відморозкам захотілося розважитися. Звичайні покидьки.

— Я так не думаю.

— Чому?

— Навряд чи б звичайні хулігани написали на стіні «ПОМРИ, СТЕРВО».

— Тоді хто?

— У мене є одне припущення, — Симона останній раз шмигнула носом і витерла сльози, — але я не знаю, як ти до цього поставишся.

Мартін з подивом підвів одну брову:

— Про що йде мова?

— Про те, що в той день, коли ми з тобою познайомилися, я декого бачила.

— Кого ж?

— Я бачила Алека.

— Алека? — ще більше здивувався Мартін. — Того самого приятеля, який зник у горах?

— Ага, — Симона зробила паузу, щоб звести дух. — Це було наче грім серед ясного неба. Мене ледве не паралізувало. Я стільки років жила з надією, що він не загинув, а тут злякалася, наче дитина. І виявляється, недаремно. Пізніше я дізналася, що Яна збила автівка, і мені стало зрозуміло, для чого Алек повернувся.

— Гадаєш, він повернувся помститися вам?

— Без сумніву, інакше б він не ховався.