Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

— Саме так. У кав'ярні, коли я заїхав туди дорогою на роботу, щоб купити собі кави. Мабуть, витягли з кишені.

Симона спробувала усвідомити почуте. За мить вона вже клацала замками та пересувала важку тумбу.

— Господи, яка ж я дурепа!

Коли двері відчинилися, на порозі виник Мартін з витягнутим від здивування обличчям.

— Симоно, що відбувається?

— Мене сьогодні хотіли вбити, — кинулася вона йому на шию і почала ридати ще голосніше. — Це було так жахливо!

— Ну все, все, заспокойся, — міцно притиснув її до себе чоловік. — Я вже тут, ніхто тебе більше не скривдить.

Вони стояли так деякий час, поки Симона не припинила плакати.

— Він мало не задушив мене, уявляєш? — вона по-дитячому витерла кулаком мокрі щоки. — І навіщо я тільки пішла за ним на цей клятий стадіон?

— Слухай, давай по черзі, — Мартін обережно відсунув її від себе. — Хто хотів тебе задушити та про який стадіон йде мова?

— Про той, який будують у центрі міста.

— Так, зрозуміло. Далі.

— Але хто напав на мене, я не знаю, — продовжила пояснювати дівчина. — Вірніше, тепер починаю здогадуватися: найімовірніше, той самий чоловік у чорному пальті, якого я вранці зустріла в метро.

— Ти знову бачила того типа?

— Так.

— І що потім?

— Я вирішила, що було б непогано за ним простежити. Але він заманив мене у пастку і там напав.

— Ти вчинила дуже необачно. Я ж попереджав — тримайся від нього якомога далі. Ти могла загинути, ти це розумієш?

— Тепер розумію, — Симона зітхнула й опустила низько голову. — Мені так соромно. Просто я хотіла швидше з усім покінчити.

— Ага, покінчити, — Мартін нервово випустив повітря з ніздрів — було помітно, як він сердиться. — А цей покидьок ледь не покінчив з тобою.

— Пробач, я обіцяю, що більше це не повториться. Урок засвоєно.

— Я дуже сподіваюся. Але чому ти вирішила, що я якось причетний?

— Тому що, коли я спробувала тобі зателефонувати, заграла мелодія, як на твоєму мобільному.

— Ясно. І ти подумала...

— Еге ж, що це ти. Адже я не знала про викрадений телефон. До речі, я теж загубила свій мобільний.

— Тоді зрозуміло, чому я не міг тобі додзвонитися. Ну нічого, завтра купимо нам по новому телефону. А сьогодні — відпочивати. Збирайся, поїдемо до мене. Я тебе тут не залишу.

Не встигла Симона відповісти, як в коридорі, що вів до ліфта, почулися кроки. Молоді люди обмінялися поглядами — вони, як і раніше, стояли на порозі навпроти відчинених навстіж дверей. Наступної миті перед ними з'явився поліціянт.

— Вибачте, тут мешкає Симона Кім? — звернувся він безпосередньо до дівчини.

— Так, це я.

— У мене до вас є декілька питань. Ви знайомі з Діаною Полок?

— Так, вона моя подруга. А що сталося?

— Дві години тому її збила машина.

Коли Симона з Мартіном під'їхали до лікарні, на вулиці звечоріло остаточно. А ще зіпсувалася погода: піднявся вітер, почав накрапувати дрібний дощ. Молоді люди ввійшли у лікарню через центральний вхід та попрямували до реєстратури, де вже стояло декілька людей. У холі було шумно та неймовірно задушливо — вочевидь, не працював кондиціонер. Крім того, довелося довго чекати своєї черги, яка просувалася дуже повільно, і Симона відчула, що починає втрачати терпіння.

— Скажіть, чи можу я відвідати Діану Полок? — нарешті звернулася вона до чергової за стійкою. — Її привезли до вас кілька годин тому.

— Ви родичка? — поцікавилася чергова.

— У неї немає родичів. Я — її довірена особа, — трохи роздратовано відповіла Симона; вона дуже хвилювалася за подругу, і всі ці формальності нервували її.

— Зрозуміло. Зачекайте, будь ласка, зараз до вас вийде лікар.

Симона відійшла від стійки та впала у найближче крісло. Безліч думок крутилося у неї в голові, не даючи їй жодної миті забути про подію з подругою.

«Не здивуюся, якщо цей мерзотник навмисно вибрав Діану, щоб зробити мені боляче».

— Як вважаєш, що йому треба? — повернула вона голову до Мартіна, який не відходив від неї ні на крок і зараз влаштувався у сусідньому кріслі. — Спочатку Ян, тепер Діана. Він колись дасть мені спокій?

Мартін задумливо постукав пальцями по бильцю крісла:

— А ти впевнена, що це не збіг?

— Хіба бувають такі збіги? Ні, це він! І він прагне побачити мої страждання. Хоча мені й важко уявити, що Алек здатний на подібне.