Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Тут Ліна помітила одну відьму, яка сиділа в самому кінці столу. Вона дуже несміливо намагалася щось сказати. Вона двічі махнула рукою, пробуючи привернути до себе увагу. Потім ледь чутно кахикнула. Але ні те, ні те не допомогло – ніхто її не помічав.

– Вельмишановний пане, – звернулася тоді вона тихеньким голосом до сивобородого дідуся, – дозвольте мені сказати.

Дідусь кивнув і всі навколо затихли.

– Моїх лісових духів непокоїть Половецький замок. Мавки скаржаться, що їх лякають тіні, які з нього прилітають. А ще лісовики кажуть, що в лісі багато дерев посохло.

Усі затихли.

– Чи є якісь більш вагомі докази, що в Половецькому замку знову завелись недобрі чари? – запитав зацікавлено сивобородий.

Жінка стривожено замислилася, проте відповіді не знайшла.

 – Звісно ж немає, – відповіла замість неї Леля, – це лише пусті балачки нижчих істот.

Залом прокотилося не то здивоване, не то обурливе “ой” і Ліна помітила, як тітка нервово стисла одну руку в кулак. Жінка з тихим голосом зблідла і опустила очі додолу. А Леля знову завела своєї:

– Ця Рада була таємно створена наймогутнішими чарівниками й відьмами для того щоб вершити долю магічного світу. А тепер ми дозволяємо приходити сюди нижчосортним відьмам і дітям та перетворюємо Раду на балаган.

Жінка з тихим голосом зойкнула і з її очей покотилися сльози.

– Припини! – крикнула на Лелю Реґіна, – Міранда – чистокровна відьма і я ніколи не дозволю називати її низькосортною. Єдиний, хто не має права бути присутнім на цій раді – це ти. Природа не наділила тебе жодною магічною силою.

Леля хотіла щось їй заперечити, але сивий дідусь подав їй знак мовчати.

– Я не терпітиму сварок у цій залі, – крикнув він, а потім спокійним голосом звернувся до тітки, – як ти гадаєш, Регіно, чи є нам чого боятися Половецького  Замку? Ти найкраще можеш знати.

– Рід Половецьких ще дуже виснажений і слабкий щоб знову пробувати збирати темні  сили. Я думаю Северин все ще там і, можливо, навіть будує якісь лихі плани, проте він ще довго не зможе потикатися на світ. Та я обіцяю тобі, Мірандо, і вам, пане, що нагляну за Замком, – відповіла Реґіна.

– Дякую, Реґіно, – схвально кивнув їй старий, а тоді знову посуворішав, – якщо нікому більше нічого додати, то ми можемо закінчувати нашу нараду.

Всі мовчали навіть Леля. Старий оголосив про закінчення наради. А тоді піднявся з місця і розтанув у повітрі. Замість нього залишився лише пустий стілець. Усі відьми та чарівники теж почали розходитися.

Міранда теж підвелася і попрямувала до Реґіни та Ліни. Вона була дуже худою, сутулою і трішки шкутильгала на одну ногу. Проте її личко було дуже симпатичне і миле. А її очі здавалися оченятами кошеняти чи зайченяти. Вона низько вклонилася Реґіні, а тоді тоненьким голоском протягла: “дякую”.

– Припини, Мірандо, – сказала тітка, – краще розкажи яку зиму нам обіцяють Зимові Духи. Чи буде сніжно хоч цього Різдва?

– Ох, пані Регіно, якби ви знали, як мені важко з цією Метелицею. Чи то вона вже так постаріла? Вона постійно на щось скаржиться і все їй не так! Минулого року аж у лютому ледве змусила її снігу та хуртовин пустити. А то все сиділа і сльози лила, що вона, бачте, вже не така молода і активна як була колись. Та цього року я їй добрячої прочуханки задам. Розбуджу її ще в листопаді і нехай тільки спробує Різдво без снігу залишити.

– Не сумніваюся, Мірандо. Ти мене дуже розважила цією історією. Та я зовсім забула представити тебе моїй племінниці, Ліні, – і звернувшись тепер до Ліни, вона сказала, – Міранда – відьма природних стихій. Вона має надзвичайний дар, який дуже рідко трапляється у відьом – вона вміє спілкуватися з невидимими духами природи та природними стихіями.

Ліна тільки відкрила рота, щоб щось сказати, та Міранда заговорила першою:

– Мені дуже приємно з вами познайомитися, пані Ліно. Для мене велика честь бути знайомою з такою могутньою відьмою, як ви.

– Ні, ні, – сказала Ліна, – я зовсім не могутня відьма. Сьогодні я тільки вперше полетіла на мітлі, та й то, в мене не дуже добре вийшло.

– О, ні, ви дуже могутня відьма! Така ж як ваша тітка і як ваша мама.

– Ліна ще дізнається про це, але трохи згодом, – сказала тітка, – а поки в мене є до тебе прохання, Мірандо.

– Ви можете просити мене про що завгодно, – радісно відповіла Міранда.

– Я хочу просити тебе щоб ти навчила деяких чар Ліну, тих, яких колись мене навчила твоя бабуся. Вміння керувати стихіями дуже давнє та дуже необхідне. Ніхто крім тебе не вміє цього краще.

На мить її обличчя застигло з відкритим від здивування ротиком.

– Я? – не вірячи перепитала вона.

Тітка ствердно кивнула.

– Це величезна честь для мене, – обличчя Міранди засяяло неймовірною радістю.

Та не встигла Міранда договорити, як кімнатою прокотилося кукурікання півня. Та ще й таке голосне, що в Ліни аж у вухах позакладало.

“Звідки тут міг узятися півень?” – тільки й встигла подумати вона. Міранда раптом перетворилася на зелений дим і зникла. Інші відьми теж сідали на мітли та розліталися хто куди. Кімната та й сам палац теж зникли і Ліна з тіткою опинилися на голій галявині.

– Це перший півень співає, – відповіла тітка, – наступає ранок, час летіти додому. 

– З’явися! – сказала тітка і в її руці опинилася мітла.

– З’явися! – повторила за нею Ліна.

Тоді обидві сіли на мітли і полетіли додому, залишаючи позаду Лису Гору та її чудеса.

- Що то була за жінка, яка постійно до всіх чіплялася? – запитала Ліна, коли вони летіли додому.

- Леля, - відповіла тітка і більше нічого не додала.

- А вона дійсно не справжня відьма?

- Так, вона навчена відьма. Їй не місце у Відьомській Раді. Навчені відьми і чарівники дуже лихі. Вони не народилися зі своїм даром, а отримали здатність чаклувати, уклавши угоду зі злом. Та вона дуже добре маскується під справжню. Навіть Головний Відьмак цього не помічає.