Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Та Ліна все не могла заспокоїтися. Вона потягнулася рукою до вогню і, на своє здивування, відчула що він холодний. Та вона і далі водила рукою, аж доки не нащупала щось тверде. І тут же зрозуміла, що це був зовсім не вогонь, а дверна рама. Вони стояли на вході до якоїсь яскраво-світлої кімнати. Тітка посміхнулася до неї, а тоді зробила крок і увійшла першою. Ліна пішла за нею.

Це була світла, простора і дуже велика зала з височенною стелею, яку підпирали величні колони. Ліна не могла відвести погляду від оздоблення стін та незвичайних вікон. Аж тут повз неї пронеслася таця з напоями. А потім ще дві з різними наїдками. Спершу Ліні здалося, що ці таці літають по залі самі по собі, але придивившись, вона помітила, що то –хухи. Вони були такі маленькі, що ледве діставали до людських колін, тому носили таці на високих  палицях. Вони рухалися дуже швидко і Ліна аж здивувалася як їм вдається при цьому нікого не зачепити тацею, адже в залі вже зібралося багато людей. Чарівники та відьми в чудернадському одязі вітали один одного, перекидувалися кількома словами та голосно сміялися.

– Хи-хи-хи! Хо-хо-хо! – почувся раптом чийсь голосний сміх. Серед усієї цієї метушні Ліна не звернула на нього увагу. Але сміх повторювався знову і знову і уникнути його стало неможливо. Ліна пильно придивилася у натовп відьом, звідки лунав сміх.

– Це – Марта, – сказала тітка, – вона любить посміятися.

З натовпу виринула дуже незвична постать. Це була невисока, трохи повнувата жінка з коротким каре. Вона щось весело говорила до кожного, кого зустрічала і при цьому дуже голосно сміялася. Та найдивнішим був її одяг. Усі відьми були одягнені в сукні одного кольору, не дуже яскравого. Але Марта виглядала як яскрава квітка серед одноманітного поля. На ній була яскраво-червона сукня із темно-синім поясом. На її шиї тріпотіла яскраво-зелена хустинка, а з-під сукні виглядали зелені черевики. Вона йшла роззираючись на всі боки, кидаючи кожному декілька слів і своє невгамовне хи-хи-хи та хо-хо-хо.

– Привіт-привіт, хи-хи-хи,– дзвінко залунав її голос, коли вона підійшла до Реґіни, – чудово виглядаєш, просто чудово, хо-хо-хо.

– Дякую, – стримано відповіла тітка, хоча й не без люб’язності в голосі.

– А-ах, – протягла Марта, помітивши Ліну, що тулилася до тітки, – а це що за малеча?

– Моя племінниця Ліна, – представила дівчинку Реґіна.

– О-о-о, – Марта раптом зробилася дуже серйозною, – то це дочка Ілони?

Тітка не відповідала. Раптом Марта схопила дівчинку за руку:

– Я – Марта, Марта Розульковська. Колись ми з твоєю мамою були гарними подругами. Це дуже добре, що ти тут. Ти навіть не уявляєш, як це добре! Це означає, що магія не загине, що вона буде в наступних поколіннях. Як же це чудово, хо-хо-хо!

Марта вимовляла усе це дуже швидко. Ліна не встигла навіть отямитися, як вона вже мчала далі по залі і її чудернадський сміх лунав то з одного кінця, то з іншого.

– Не дивися на те, що вона така трохи дивакувата, – сказала тітка Ліні, – це – одна із наймогутніших відьом, яких я коли-небудь зустрічала.

Раптом в залі залунала музика. Ліна підняла голову і побачила, що це хухи. Вони стояли на балконах з різними музичними інструментами в руках і вигравали запальні мелодії. Деякі відьми та чарівники пустилися в танок.

Раптом височезна стеля розтанула і перетворилася на нічне небо. Звідти до палацу залетіло декілька відьом на мітлах. Потім стеля знову повернулася на місце.

– Що це було? – запитала Ліна тітку.

– Це прилетіли відьми що запізнилися.

Ліна весь час ходила за тіткою, не відступала від неї ні на крок, боячись загубитися серед усього того люду. Гості зустрічали дівчинку по-різному: хтось зацікавлено її роздивлявся, хтось узагалі не звертав на неї ніякої уваги, а хтось просто підходив і розпитував хто вона. Реґіна залюбки усім її представляла.

Та раптом тітка поманила її кудись вбік. Вони оминули одну з колон і вийшли у вузький коридор. Там було прохолодніше і не так шумно. У кінці коридору були східці, що вели донизу. Ліна з тіткою спустилися і опинилися у просторій кімнаті.

Кімната була похмурою. Вона освітлювалася лише свічками на стінах та столі. Там вже зібралося декілька чарівників та відьом.

– Це – Відьомська Рада, пояснила Реґіна, – вона відбувається під час кожного Шабашу.

Серед присутніх Ліна помітила Марту. Вона, як завжди, з кимось жваво розмовляла. Реґіна владно ввійшла і на декілька хвилин розмови припинилися – всі звернули на них погляди. Реґіна скористалася тишею, щоб представити Ліну.

– Не думаю, що слід приводити дитину на такі заходи, як цей, навіть якщо вона твоя племінниця, Регіно, – почувся грубий жіночий голос.

До них підійшла висока жінка з жовтим прямим волоссям та грубими рисами обличчя.

– Ти занадто багато думаєш, Лелю, – холодним але спокійним тоном відповіла Реґіна.

– Я лише хочу, щоб Відьомська Рада дотримувалася правил, які заклали ще наші предки, і які саме твоя родина, Регіно, вже неодноразово порушувала…

– Мої предки і заклали більшість відьомських законів, – відповіла їй Реґіна, – Хоча, звідки тобі знати про справжні відьомські закони, коли ти і сама не зовсім відьма?

– Як? Як ти смієш?! – аж верескнула Леля. Вона вся побагровіла, а її губи скривилися у ще огиднішій міміці.

– Досить! – почувся хриплий, але твердий чоловічий голос. Тільки тепер Ліна помітила старого дідуся із сивою бородою, що сидів у голові столу.

– Ми втрачаємо час на ці пусті балачки, – знову сказав він грізно, а тоді додав уже іншим тоном: – Думаю, ми можемо починати.

Усі сіли за стіл. Ліна сіла поряд із тіткою. Вона помітила, що Леля все ще не зводить з неї свого лихого погляду, повного зневаги.

Нарада почалася. Це була не та нудна нарада, де “серйозні люди” говорили про “щось важливе”, але дуже нудне. Це була надзвичайно цікава нарада. Ліна уважно слухала, намагаючись не пропустити жодного слова. Відьми одна за одною розповідали про магічні справи на їхніх територіях, про роботу домовиків, лісовиків та водяників. Ще вони ділилися новими чарами та зіллями. Лише Леля не розповідала нічого цікавого. Вона лише робила якісь зауваження, постійно когось повчала, комусь щось пояснювала. Реґіна та деякі інші відьми вперто ігнорували її. Проте були й такі, що підлабузницьки їй посміхалися, кивали і всіляко її підтримували.