Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

– Я все думаю про ту дівчинку – Руту.

– Мабуть, все таки, візьму “ Шерлока Голмса”, – сказав сам до себе Олег, – А що то був за сон що тобі наснився?

– Я дивилася в дзеркало і бачила Руту, а потім вона перетворилася на змію. Нічого не зрозуміло. І я чомусь не можу до неї підійти – одразу все зникає.

Олег дав свою книгу бібліотекарці. Та щось собі записала і повернула її назад.

– Я не дуже тямлю в снах, але думаю, що щось він таки означає, – відповів Олег, направляючись до виходу, а тоді додав:

– Не подобається мені та Рута, щось у ній є таке відлякуюче, чи що.

Ліна почала відставати.

– Ти що, не йдеш? – запитав Олег.

– Ні, я ще трохи побуду, хочу вибрати книгу.

– Ну тоді бувай, – сказав Олег і попрямував до дверей.

– Бувай, – відповіла Ліна і повернулася у бібліотеку.

Ліна ходила поміж стелажів, роблячи вигляд що шукає якусь книгу, хоча насправді вона лише чекала коли всі розійдуться. Потроху бібліотека опустіла. Діти якомога швидше розбігалися по домівках. Нарешті в приміщенні залишилися лише бібліотекарка та Ліна. Жінка сиділа за своїм столом і щось писала. Коли Ліна підійшла до неї, та здивовано підняла на дівчинку очі.

– Я думала вже всі пішли, – сказала вона. – А ти чому ще тут?

– Я…, – почала була Ліна, але, раптом зупинилася, не знаючи як почати розмову, – Мені дуже сподобалася екскурсія… і я хотіла запитати, чи не має у вас якоїсь книги про історію міста.

Бібліотекарка уважно подивилася на Ліну, а тоді встала і пішла десь у глиб залу. Ліна попрямувала за нею. Жінка підійшла до одного зі стелажів і задумливо повела рукою по книгах.

– А що саме тебе цікавить, – запитала вона.

– Половецький Замок, – відповіла Ліна.

Людмила Степанівна якось дивно покосилася на Ліну.

– Навіщо він тобі?

– Просто цікаво.

– Як тебе звати? – раптом запитала бібліотекарка.

– Ліна, – відповіла дівчинка.

– Ліна Закревська! – скрикнула бібліотекарка, – Я так і здогадалася, що це ти.

– Думаю Ліні потрібна ось ця книга, – почувся позаду якийсь голос.

Ліна обернулася.

– Лоло, – здивовано вигукнула вона, – що ти тут робиш?

– Чекаю на свою бабусю, – сказав він, кивнувши на бібліотекарку, – І, здається, я якраз натрапив на потрібну тобі книгу.

Ліна перевела погляд на бібліотекарку. Та суворо звела брови, дивлячись на Лоло, але попри те її обличчя все ж залишалося добрим та м’яким.

–  Так, Лоло – мій онук, – сказала вона, – і він зовсім забув, що я забороняла йому брати книги без дозволу. Але якщо вже Лоло вибрав для тебе цю книгу, тобі обов’язково потрібно її взяти. У нього талант обирати людям правильні книги.

Ліна взяла книгу і поклала її в рюкзак.

– А тепер іди додому, бо вже починає темніти, – сказала бібліотекарка, – Лоло, проведи Ліну.

Лоло і Ліна вийшли на вулицю. Дощ уже вщух, але починало сутеніти. На дворі було сиро й холодно. Ліна засунула руки до кишені і швидким кроком пішла вперед. Лоло йшов поряд з нею і намагався не відставати. Розмова в них якось не клеїлася, кожен думав про щось своє. Вони якраз проходили повз якийсь будинок, як раптом перед ними з’явилася чиясь постать. Ліна аж підскочила з переляку, проте Лоло і не ворухнувся.

– Привіт, – сказав він.

Постать, що так несподівано вигулькнула з-за будинку, виявилася Рутою.

– Привіт, – відповіла Рута, дивлячись на Ліну, а не на Лоло. А тоді додала: – Я, здається, тебе налякала. Я трохи заблукала.

– Нічого страшного, – сказала їй Ліна.

– Що ти тут робиш? – поцікавився Лоло.

– Одразу після школи мені довелося піти додому, а так хотілося з вами на екскурсію. От і вирішила піти хоч зараз подивитися де знаходиться та бібліотека. Може книгу якусь візьму почитати.

Рута привітно посміхалася і була дуже милою. Лоло розповів їй як пройти до бібліотеки і вони з Ліною пішли далі.

– Здається, вона хороша, ця нова дівчинка Рута, – сказав Лоло. – Аж не віриться що вона племінниця Северина Половецького.

– Чому не віриться? – здивувалася Ліна.

– Ти що, нічого не чула про них?

– Ні.

– Вони всі – дуже лихі. І вже не одне їхнє покоління натворили дуже багато зла.

Біля автобусної зупинки вони попрощалися і Лоло повернувся назад. Автобус чомусь довго не їхав і дівчинка відчула, що почала замерзати. Вона сильніше стисла руки в кулаки і глибше засунула їх до кишені. На вулиці все темніло та інколи подував різкий неприємний вітер. Раптом Ліна помітила, що хтось прямує пустинною вулицею прямо до неї. Це була дитина, хлопчик. Коли той підійшов ближче, Ліна впізнала Дениса, свого однокласника. Він йшов повільно і здавалося ледь-ледь пересував ноги.

– Денисе, – покликала його Ліна, але хлопець не звернув на це ніякої уваги. Він продовжував так само повільно йти, втупивши погляд в землю.

Ліна пішла йому на зустріч.

– Денисе, ти що не чуєш? – повторила вона.

Денис ніяк не реагував, та щойно вони опинилися поряд, він підняв голову. Його обличчя було якимось дивним, і тут Ліна зрозуміла чому: на неї дивилися жахливі нелюдські червоні очі. Ліна закричала і відскочила назад. Денис йшов прямо на неї, і тепер уже швидше. Він простягнув до Ліни руки і видав якийсь дивний звук, схожий на хрипіння. Ліна закричала. Аж тут вона почула позаду себе чиїсь кроки. Дівчинка обернулася і побачила Лоло. Хлопець біг прямо до них.

– Замри! – закричав він і кинув Денисові в обличчя якийсь порошок. В ту ж хвилину хлопець застиг на місці.

– З тобою все добре? – запитав він Ліну.

– Т-так, – ледве відповіла дівчинка, – Що це було?

– Упир, – спокійно і впевнено відповів Лоло, – це – чорна магія. Деякі чаклуни можуть перетворювати людей або тварин на упирів і змушувати їх служити собі. Це дуже потужна магія. Цікаво, хто застосував її?

– Що ти з ним щойно зробив? – запитала Ліна.