Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Міранда пішла вздовж річечки, щось знову сама до себе бурмочучи, а Ліна залишилася одна біля джерела.

“Ну от, – подумала вона, – і що мені тепер робити?”

Ліна присіла біля джерела і спробувала поговорити з ним, але нічого не сталося. Тоді дівчинка розсердилася, встала і покликала Міранду. Проте та не звернула на неї ніякої уваги. Вона заклопотано очищала річечку від купи гілок. Ліна знову присіла над джерелом і в розпачі занурила в нього руки. Вода була така льодяна що довелося одразу ж їх висмикнути. Дівчинка сховала замерзлі руки в рукав куртки. Раптом, Ліна помітила на воді якісь зблиски. Вона придивилася уважніше. Якісь сріблясто-золотисті краплі плавали на воді. А тоді з’явилися бульбашки і джерело забурлило. Бульбашки з’являлися з-під землі і розходилися по воді.

– Вийшло, – почула Ліна позаду себе тихий голос Міранди. 

Ліна обернулася.

– Вітаю, – сказала Міранда, – джерело дало дозвіл.

– Але коли... – здивувалась Ліна, – я нічого навіть не зробила.

– Джерело заговорило з тобою, – відповіла Міранда, – а це буває дуже рідко. А тепер пішли, час спробувати справжню магію води. Краще це робити на більшій водоймі.

Вони пішли вздовж річечки і вийшли до Синюхи. Міранда бігла попереду. Їй не терпілося побачити як Ліна буде чаклувати. Вона зупинилася біля річки, обернулася до дівчинки і завмерла в очікуванні.

– Ну, давай, – сказала вона.

– Що? – здивувалася Ліна.

– Начаклуй щось, – відповіла Міранда.

– Але я не вмію…

– Ах, і справді, ти ж новенька в цьому ділі. Для початку спробуй пустити хвилі по воді.

Міранда зробила невеликий помах руками і річкою пробігла маленька хвилька.

– Ого, – вражено сказала Ліна. Вона приготувалась, зосередилась і дуже детально повторила за Мірандою її рух.

Але нічого не відбулося. Вода навіть не колихнулася.

– Ти не правильно робиш, – сказала Міранда, – ти просто махаєш руками. А потрібно рухати воду. Ти повинна відчувати воду.

– Як це? – здивовано запитала Ліна.

Міранда на хвилину задумалася.

– Це так само як коли ти опускаєш руки у воду і відчуваєш її на дотик. Витягни руки перед собою.

Ліна простягла руки як показувала їй Міранда.

– Тепер уяви що торкаєшся води. Старайся відчути яка вона на дотик, як розтікається по твоїм пальцям.

Ліна закрила очі і намагалася робити все так, як їй говорила Міранда. Спершу нічого не виходило. Але Ліна із усіх сил напружувалася, щоб уявити як торкається до води, аж раптом, вона і справді відчула ніби її руки занурилися у прохолодну воду. Ліна відкрила очі. Руки її були на місці, річка, як і до цього, кроків за п’ять від них.

– Добре, – сказала Міранда, – тепер поведи по воді.

Ліна легенько махнула руками і по воді покотилися хвилі.

– Чудово! Чудово! – закричала Міранда, плескаючи в долоні. – Ще трохи попрактикуєшся і зможеш цілий шторм влаштувати. Але краще такого не роби, бо розсердиш водяника.

Вони з Мірандою ще трохи почаклували на озері: пускали хвилі та робили кола на воді. А коли обидві стомилися, сіли перепочити на березі. Міранда дістала яблука та груші, які принесла з собою, та пригостила Ліну. Аж тут, на воді щось голосно сплеснуло. Ліна обернулася і побачила. Що до них підпливала дівчина. Це була русалка.

– Ох, знову вона, – невдоволено сказала Міранда.

– Привіт, Мірандо, – підпливши ближче, сказала русалка.

– Привіт, Жалице, – відповіла Міранда.

– Навіщо ти мене так називаєш? – образилася Русалка, – Мене звати Розанда.

– А вчора тебе ще звали Люсіндою, – засміялася Міранда.

– Від того імені, мені робилося дуже сумно, – відповіла Русалка, – довелося його змінити.

– Якщо щодня змінюватимеш ім’я, ніхто не знатиме, як тебе звати.

Русалка лише зітхнула. Раптом, вона помітила Ліну.

– Бачу в тебе нова подруга, – сказала вона веселіше.

– Я – Ліна, – відповіла дівчинка. Їй було дуже цікаво поговорити з русалкою.

Але Ліна одразу помітила, що Міранда поглянула на неї якось сердито.

– Я розповім тобі про моє сумне життя, – сказала русалка, звертаючись до Ліни. – Мої сестри не хочуть зі мною гратися. Вони плавають собі самі, а мене і не кличуть. Я почуваюся дуже самотньою і через це дуже страждаю.

– Жалице, припини надокучати Ліні, – гримнула на неї Міранда так сердито, як Ліна ще ніколи від неї не чула.

Та русалка не вгавала:

– А ще я розповім тобі про моє нещасне кохання до лісового духу Перелесника. От тільки послухай…

Та договорити їй не вдалося. Міранда махнула рукою і на воді з’явилася невеличка хвилька. Вона накотилася на русалку і, накривши її з головою, потягла під воду. Русалка одразу ж винирнула, але була дуже ображена.

– Ви також не хочете зі мною товаришувати, ніхто не хоче, – застогнала вона, а тоді голосно плеснувши хвостом, пірнула у воду.

– Ходімо, нам уже час, – сказала Міранда Ліні і почала збиратися.

– Чому ви її прогнали? – запитала Ліна, коли вони поверталися до будинку Міранди.

– Це – русалка Жалиця. Її так прозвали, бо вона постійно жаліється. Спершу може здатися, що вона просто дуже надокучлива, проте її слід остерігатися. Якщо почнеш її слухати та співчувати, вона затягне тебе під воду.

Ліна злякано подивилася на Міранду. Помітивши це, вона почала пояснювати дівчинці:

– Русалки – не дуже розумні істоти. Усе, що їм подобається, вони намагаються забрати собі під воду. Людей вони іноді також забирають із собою. Та якщо людина опиниться під водою, то потоне. Проте русалки цього не розуміють. От тому вони й небезпечні.

Міранда знову відволіклася і задивилася кудись вгору.

– Пізніше навчу тебе розмовляти з деревами, – сказала вона, – весною напевне, зараз вони вже починають засинати, тому не дуже з ними поговориш.

– Я не знала, що з деревами можна говорити, – сказала Ліна.