Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Вихідні минули швидко і знову настав понеділок. Щойно Ліна зайшла до класу, як одразу ж почала шукати поглядом Дениса. Та його не було. Лоло теж ще не прийшов. Олег сидів поряд, читаючи книгу, та час від часу поглядав на Ліну. Нарешті він закрив книгу і повернувся до дівчинки.

– Що з тобою сьогодні? – запитав він.

– Нічого, – відповіла дівчинка і відразу додала. – В п’ятницю дещо сталося. Це дуже довго розповідати. А ти не бачив Лоло?

– Лоло? Не бачив. А навіщо він тобі? – здивувався Олег.

– Лоло – чарівник, як я і як тітка. – відповіла Ліна, стишивши голос  і поглянула туди, де сиділа Саша. Її косички завмерли і не рухалися, так уважно вона дослухалася до того, що говорили Олег та Ліна.

Олег одразу зрозумів Лінин натяк і собі стишив голос:

– Ти впевнена? – здивувався він. – Я нічого не чув про них.

– Так, я ж кажу тобі – в п’ятницю дещо сталося.

В цю хвилину в клас увійшов Лоло. Він спокійно підійшов до свого місця і почав викладати речі. Ліна пішла до нього, а Олег залишився спостерігати за ними зі свого місця. Він ніяк не міг второпати що діялося. Востаннє, коли вони з Ліною бачилися, ще все було добре.

– Дениса немає,– зашепотіла Ліна прямо на вухо Лоло, – і тітка мені нічого про нього не каже, хоч я уже мільйон разів запитувала. Може з ним щось не так?

– Ну звичайно ж "не так", – відповів Лоло, – він же упирем став. Дивно було б якби він сьогодні спокійно собі сидів у класі і вчив уроки. Упиря так швидко на людину не перетвориш, ще днів три доведеться чекати.

– А як же його батьки? – захвилювалася Ліна, – вони ж будуть його шукати.

– Ти що забула, що твоя тітка могутня відьма? Вона накладе на них заклинання забуття і вони навіть не помітять, що Дениса не було вдома.

– Справді, я й не подумала про це.

– Мене турбує інше, – таємниче сказав Лоло, – я вчора прочитав дещо про упирів в книзі з історії магії нашого міста, і мені це дуже не подобається. Але я не можу розповідати тут. Давай краще зустрінемося в дворі школи після уроків.

– Добре.

– Віддай! – раптом голосно пролунало на весь клас.

Лоло і Ліна замовкли і обернулися.

– Я випадково, я переплутала її зі своєю, – збентежено відповідала Руті Маша – дівчинка, що сиділа поруч.

– Ні, ти спеціально взяла мою ручку, – знову сердито крикнула на неї Рута. – Не смій ніколи більше чіпати мої речі.

– А тоді вона здавалася милішою, – сказала Ліна.

Лоло стверджувально кивнув.

– Зустрінемося після уроків, – знову повторив він.

Пролунав дзвінок, який нагадав про початок уроку і Ліні довелося повернутися на своє місце. Вчителька почала урок. Ліна подивилася на Руту. Та спокійно собі відкривала книгу, але при цьому якось дивно поглядала на Ліну. Ліна відвела погляд. Лоло був весь у своїх думках. Він здавався дуже стурбований. І це занепокоїло Ліну ще більше.

– Про що ви розмовляли? – почула дівчинка в себе над вухом Олегів голос.

– Потім розповім, – сказала вона, – після уроків зустрічаємося біля школи.

Олег насупився і відвернувся в інший бік. Він ніяк не міг зрозуміти коли це Ліна і Лоло стали друзями, та ще й у них з’явилися якісь секрети.

Після уроків Ліна і Олег не поспішали додому. Лоло на подвір'ї ще не було і вони присіли на лавку поряд зі спортивним майданчиком. Ліна почала розповідати про те, що трапилося з Денисом. Олег вражено слухав. Раптом до школи під'їхала якась машина, вся чорна із затемненим склом. Такі машини Ліна бачила лише в Києві, тут їх не зустрінеш. Зі школи вийшла Рута. Вона відчинила дверцята заднього сидіння і сіла в машину. Автомобіль завівся і поїхав геть. Ліна і Олег навіть перервали свою розмову і провели автомобіль поглядом. Тут з'явився і Лоло.

– Ви вже тут, – бадьоро сказав він, зовсім не здивувавшись, що Ліна взяла із собою Олега, – ходімо, я вам дещо покажу.

Вони йшли вулицею – Лоло попереду, а Ліна з Олегом позаду. Через декілька кварталів, дорога скінчилася. Перед ними вигулькнули чотири будинки, розташовані нерівним квадратом в кінці вулиці. Лоло впевнено попрямував до одного з них. Він вправно просунув руку через залізні прутики хвіртки, тоді зняв замочок, що висів із внутрішньої сторони лише для вигляду та відчинив дверцята.

– Ходімо, тут ніхто не живе, – сказав він, помітивши, як розгублено дивилися на нього Ліна та Олег.

Вони, всі троє, увійшли на подвір’я і Лоло зачинив за ними дверцята. Двір виглядав охайно і будинок теж. На його дверях також висів величезний замок.

– Сюди, – впевнено сказав Лоло, ведучи їх повз будинок.

– Чий це будинок? – запитала Ліна.

– Не знаю, – відповів Лоло, – його купив хтось із немісцевих, але не живе в ньому, лише інколи приїжджає. Та цей будинок нам не потрібен, просто до того місця куди ми йдемо найкраще добиратися цим шляхом, бо в обхід дуже далеко.

За будинком був город, що плавно спускався вниз. Він увесь поріс травою та бур'яном. Діти швиденько побігли по пожовклій траві. За городом текла річечка, а за нею починався ліс.

– Треба перейти річку, – сказав Лоло, – але тут немає містка, тому знайдіть собі по товстій палиці.

Ліна і Олег кинулися нишпорити по землі. Коли в кожного в руці була палиця, Лоло повів їх вздовж річки. Нарешті вони дійшли до місця, де лежало зламане дерево перекинуте через річку. Лоло спритно піднявся на нього, встромив один кінець своєї палиці на дно річки і, тримаючись за неї, обережно почав йти по дереву, аж поки не опинився на іншому березі. Ліна та Олег зробили те саме, хоча й не так спритно як Лоло.

– Давайте швидше, – підганяв їх хлопець, поки вони ледве пересували ноги балансуючи всім тілом щоб не впасти.

Річечка була не єдиною перепоною – далі їх чекали густі хащі сухої трави через які вони ледве пробралися. Коли гущавина скінчилася, діти опинилися на галявині перед малесеньким ставком.

– Нам туди, – показав Лоло на хатину, що стояла біля ставу.