Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

– Це всього лише порошок натертий із сушеної сон-трави.

– То ти теж чаклун? – вже тихіше перепитала Ліна.

– Так, а ти що не знала?

– Ні, звідки я могла знати?

– Я думав тітка тобі розповіла.

– Вона взагалі мало що розповідає. Що тепер робити з Денисом? Він що так і залишиться упирем?

– Ні, його можна розчаклувати. Тільки потрібен дуже сильний чаклун.

– То ведімо його до твоєї бабусі. Якщо ти чаклун, то вона, напевне, відьма?

Лоло лише похитав головою:

– Так. Але ми не можемо робити такі сильні заклинання. Ми більше готуємо різні зілля з трав. Потрібен хтось такий сильний, як твоя тітка, – сказав Лоло і одразу ж додав. – Думаю, нам потрібно йти до неї.

– Їй це не сподобається, – нахмурилася Ліна.

– Ну звичайно не сподобається, – відповів Лоло, – кому ж сподобається, щоб йому в дім упиря привели. Тільки в автобусі в такому стані його везти не можна, він усіх пасажирів розлякає. Доведеться на мітлах летіти. Ти ж вмієш уже літати?

– Ну як сказати, – невпевнено відповіла Ліна, – я всього лише раз літала.

– Чудово, – сказав Лоло, – тоді вперед! З’явися!

В повітрі почувся знайомий шурхіт і Ліна побачила як в руку Лоло влетіла мітла.

– З’явися, – повторила Ліна зовсім тихо і одразу ж вдалині впізнала свою мітлу, що летіла прямо до неї, граціозно оминаючи будинки. Біля Ліни мітла сповільнила рух і обережно зупинилася біля її руки.

Лоло був уже верхи на мітлі і облітав навколо Дениса.

– Бери його за одну руку, а я візьму за іншу, – сказав їй хлопець.

Ліна сіла на мітлу.

– Вперед, – прошепотіла вона і надавила руками вниз, щоб не злетіти вверх як минулого разу.

Ліна схопила Дениса за вільну руку і вони разом із Лоло піднялися вверх. Спершу їм було складно тримати рівновагу. Денис безформно бовтався в повітрі і тягнув їх униз.

На їхнє щастя у таку погоду всі люди сиділи по своїх домівках і ніхто не міг бачити двох дітей на мітлах, що мчали над дахами будинків. Лише одній бабці погода не могла завадити вийти з дому. У баби Марушки була одна дуже важлива справа. Зранку їй подзвонила подруга Петрівна і сказала, що син привіз їй нові меблі. Баба Марушка цілий день собі місця не знаходила, так їй хотілося ті меблі побачити щоб потім обговорити зі своєю сусідкою чи дійсно вони пасують Петрівні до хати. І, нарешті, після обіду вона все ж таки вирушила. Хоч Петрівна й жила в іншому кінці міста, та це бабу Марушку не зупинило. І ось тепер вона поверталася додому дуже засмучена, бо меблі в Петрівни були дійсно гарні і син добре влаштувався. А в неї самої дочка заміж ніяк не вийде, та ще й приїжджає раз на пів року. Отак йшла вона і міркувала про свої біди, аж раптом в неї над головою щось засвистіло. Баба Марушка підняла очі і мало не отримала по лобі Денисовим носаком. Чари сон-трави потроху розсіювалися і Денис почав прокидатися. Він весь час сіпав то рукою то ногою. При кожному його ривку Ліна і Лоло ледве втримувалися щоб не впасти. І коли Денис знову почав махати ногами, то потягнув дітей вниз мало не збивши з ніг бабу Марушку.

А бабця від побаченого вся заціпеніла і почала швидко хреститися, щось бурмочучи собі під ніс. Розгледіти що то було вона не змогла, але точно була переконана, що то якась нечиста сила. Потім вона ще довго усім сусідам розповідала, як йдучи від Петрівни самих чортів на мітлах бачила, а люди лише сумно кивали головами і говорили один одному: “Геть баба Марушка з глуздуз'їхала”.

Реґіна перебирала зілля на горищі коли почула, як її покликав Руфик. Вона відклала трави, які тримала в руці, і пішла до нього. Руфик уже піднімався сходами їй на зустріч.

– Пані Регіно, – кричав Руфик з випученими очима, – сталося дещо жахливе, дуже-дуже жахливе, пані Регіно! Там Ліна із тим хлопцем упиря додому притягли.

Тітка пришвидшила крок і поспішила у вітальню. Денис весь час сіпався, але зрушити з місця не міг. Ліна сиділа на дивані, але поглядом слідкувала за Денисом, а Лоло з цікавістю розглядав будинок.

– Що трапилося? – запитала жінка, дивлячись на Ліну.

Дівчинка показала пальцем в сторону Дениса.

– Це наш однокласник Денис, – сказала Ліна.

– Хтось перетворив його на упиря, – додав Лоло.

– Ти ж зможеш йому допомогти? – запитала Ліна.

– Зможу, – відповіла тітка, – але це буде не легко.

Вона підійшла до Дениса і провела довкола нього рукою. Хлопець щось прогарчав.

– Руфусе, – раптом покликала домовичка Реґіна, – відведи його на горище.

– Але ж пані Регіно, – забубонів Руфик, – я боюсь упирів…

– Руфусе, негайно!

Домовик слухняно пішов по Дениса, але продовжував щось сердито бурчати собі під ніс. Він направив на хлопця свої руки і з них поповзли якісь прозорі мотузки. Вони обв’язали Дениса і Руфик потягнув його за собою. Денис йшов не пручаючись але постійно гарчав.

– Ох і набридла ж мені ця робота, – не вгавав Руфик, – і так тобі ні відпочинку, ні відпустки, так ще й упирів додому приводять…

Коли Руфик піднявся східцями, і його бубоніння вже було майже не чути, тітка повернулася до дітей.

– Щось ще підозріле траплялося сьогодні? – запитала Реґіна.

– Ні, – вони обоє захитали головами.

– Лише, – сказала Ліна, – сьогодні до нас в клас прийшла нова учениця і вона з Половецького замку. Вона чиясь племінниці.

– Северина Половецького, – додав Лоло.

– Племінниця Северина? – здивувалася Реґіна.

– Невже це може бути вона? – запитала Ліна.

– Ні, – відповіла тітка, – дитина не може робити такі сильні заклинання. А тепер, Лоло, тобі вже час летіти додому, тільки будь обережний. Ліна, ти теж йди до себе в кімнату. Мені потрібна тиша, щоб приготувати зілля для Дениса.

Ліна провела Лоло до воріт. Там вони попрощалися і хлопець сів на свою мітлу та полетів.