Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Ліна прокинулася в своїй кімнаті. За вікном світило ранкове сонце. Вона роззирнулася навкруги – це був дійсно її дім, справжній. Дівчинка встала і пішла спускатися вниз. З вітальні доносилися голоси тіток Реґіни та Уляни. Іноді Руфик вставляв своє слово. Ліна ввійшла.

– Вже прокинулася, – сказала Реґіна, побачивши дівчинку.

Ліна кивнула. Вона помітила, що тітка як ніколи була в гарному настрої.

– Ти мало школу не проспала, – продовжувала Реґіна. – Хоча сьогодні можеш залишитися вдома.

– Сьогодні школа?

– Звісно. Сьогодні середа.

– А що з усіма іншими?

– З ними все добре. Твої однокласники нічого не пам’ятають. Крім Лоло, Олега та Рути звичайно.

Реґіна зробила паузу, а тоді додала:

– Ти молодець, Ліно. Уляна мені все розповіла. Ти і твої друзі, ви усіх врятували. Мені так шкода, що мене не було поряд. Леля обманула нас. Вона скликала всю Відьомську раду, але сама не прийшла. Натомість вона зачинила нас і наклала заклинання. І коли ми змогли вибратися, було занадто пізно – ми побачили, що ключ ник, а Леля випустила Вихор. Ми б навіть не здогадалися де ви, якби Сірошерст все не розповів.

– Отримає він від мене ще прочуханки, що залишив вас самих у замку, – вставив Руфик.

– А де Леля? – запитала Ліна.

– Вона залишилася у Вихорі судячи з усього. Двері надійно замкнені і ключ у Відьомської Ради. Ми ще вирішимо що з ним робити.

– Що тепер буде з Половецьким замком? І з Рутою і Северином?

– Це вирішить Відьомська Рада.

– Але Рута не винна. Леля обманула їх теж, – сказала Ліна.

– Я знаю і Відьомська Рада теж знає, – відповіла Реґіна, – Леля готувала це вже дуже давно. Ніхто нічого навіть не підозрював.

– Я все ж піду до школи. Хочу побачити Олега  7та Лоло.

Тітка посміхнулася і кивнула у знак згоди.

Коли Ліна ввійшла в клас, він гудів як і її першого дня в школі. Саша когось повчала. Мар’яна щось голосно розповідала. Костя носився по класу. На останній парті вона помітила Олега. Він зрадів, коли вона ввійшла. Ліна ще ніколи не була такою щасливою побачити що нарешті все на своїх місцях. Лише в класі не було Рути. Вона не з’являлась і всі наступні дні.

“Мабуть вона все таки залишилася на домашньому навчанні” – думала Ліна.

Дні минали дуже швидко. Хоча і був тільки початок весни, та всі вже мріяли про літні канікули. Поступово Олег, Лоло і Ліна повернулися до звичного життя. Вони вже все менше говорили про події у Вихорі і про Половецький замок. Ліна повернулася до уроків магії. Міранду повернули у Відьомську Раду. Уляна теж вже почала звикати цього світу. Адже поки вона жила у Вихорі, то зовсім не знала, як тут усе змінилося. Ліна вчилася її користуватися телефоном та ноутбуком.

Одного дня після школи погода була просто чудова і діти вирішили прогулятися до свого рибацького будиночку.

- Цікаво куди поділися Рута і Северин? – сказав раптом Олег.

Ліна і Лоло здивовано на нього подивилися. Чого б це раптом його цікавило.

– Замок пустий, в ньому ніколи не світиться, – додав Олег.

– Ти що, ще й досі слідкуєш за замком? – засміявся Лоло. – Припиняй це, бо детективи з нас такі собі, тільки в халепу можемо вскочити.

– Я просто іноді перевіряю, – сказав серйозно Олег, – раптом там знову тіні заведуться, або ще щось.

Вони всілися на порозі хатини так, щоб на них світило сонечко.

– Ви прийшли послухати як я співаю?

Голос донісся з озера. Діти спершу не зрозуміли хто це говорить, а тоді згадали про русалку Жалицю.

– Взагалі то ні, – сказав Лоло.

Та вона його  не слухала.

– Ла-ла-ла-лаа! – затягнула русалка високі ноти.

В неї був просто жахливий голос. Вона горланила так, що в дітей аж вуха позакладало.

– І що нам тепер це слухати? – сказав Олег.

– Схоже що так, – відповіла Ліна.

– І чого вона не живе в річці разом з іншими русалками? – додав Лоло.

– Якщо вона і там так співає, то я розумію чому, – відповів Олег.

Раптом вони помітили що до них хтось наближається.

– Рута! – скрикнули вони разом, впізнавши дівчинку.

– Привіт, – сказала Рута, підійшовши ближче.

Діти замовкли. В них було стільки питань, що вони не знали з чого почати. Тож Рута вирішила почати сама.

– Ми з дядьком їздили в Київ до моєї мами. Вона одужала і скоро її випишуть з лікарні.

– Це чудово! – сказала Ліна і, зауваживши що Рута виглядає абсолютно нормально, додала:

– То прокляття більше немає?

– Ні, – відповіла Рута, – Коли ми повернулися з Вихору, прокляття зникло. Мабуть темряві достатньо Лелі. Тож нас вона відпустила.

– Ти тепер поїдеш жити до своєї мами? – запитав Лоло.

– Ні, вона приїде сюди. Ми всі разом житимемо в Половецькому замку. Мого дядька назначили його сторожем.

– Як це сторожем? – здивувався Лоло. – Це ж його замок.

– Замок побудований на місці де перетинаються світло і темрява. Данило, побудувавши його, створив прохід крізь який темні сили могли безперешкодно проникати в наш світ. Тепер цей прохід треба стерегти, бо темні сили будуть постійно намагатися проникнути крізь нього. Тож це тепер наше завдання – стерегти двері, щоб Вихор не вибрався, а заодно і ключ.

– То ключ тепер у вас? – здивувався Лоло.

– Так, після того як Леля викрала його, у Відьомській Раді вирішили, що це було не дуже надійне місце. Тож вирішили зберігати його у Половецькому замку.

І тут русалка знову затягнула свою пісню. Діти аж руками затулили вуха.

– Ходімо краще до мене додому, – сказав Олег, – пограємо в теніс. Бо це просто неможливо слухати.

– Хороша ідея, – підхопив Лоло.

І вони повернулися щоб іти. Лише Рута не здвинулася з місця.

– А ти чого стоїш? – дивувався Олег. – Пішли теж з нами.

І Рута радісно побігла до них. Вперше у неї з’явилися справжні друзі.

Кінець