Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

– Всім вийти в коридор, увага, всім вийти в коридор.

Дівчинка зачекала якийсь час і знову повторила. Раптом в коридорі почувся якийсь шум. Ліна поспішила туди. Її однокласники визирали зі своїх кімнат, проте не поспішали виходити.  Лоло та Олег теж піднімалися сходами.

– Що це ще таке? Чому нас розбудили? – вигукнула сердило Саша, яка визирала із сусідньої кімнати.

– Ходімо, – сказала Ліна, – нам треба вибиратися звідси.

– Нікуди я не піду, – сказала Саша.

– Так, дійсно, чого це ми повинні вас слухати? Ми нікуди не підемо. І де взагалі Леля? – підхопив Костя.

Усі інші діти теж не зрушили з місця. Внизу чувся гуркіт. Тіні намагалися вибратися з їдальні. Ліна розуміла, що часу в них не багато.

– Слухайте, – сказав Олег, – Леля приготувала для вас подарунки. Та отримає їх тільки той хто першим до них добереться.

– Що серед ночі? Які ще подарунки? Що за маячня? – почувся гул серед дітей.

– Куди ви нас ведете? – запитав знову Костя.

– Додому, – раптом сказала Ліна.

Усі затихли і подивилися на неї.

– Ми повертаємося додому, – повторила вона.

Діти якийсь час мовчки дивилися на неї.

– Ну нарешті, – першим сказав Денис. – Я вже давно хочу додому.

– І я, і я, – почали повторювати діти один за одним.

– Тоді ходімо, – сказала Ліна.

Усі разом вони направилися до дверей з порталом у їхній світ. Ліна аж зраділа, як легко в неї все вийшло. Раптом по сходах почулися якісь кроки. Та це була Рута, а з нею Северин та Уляна. Вони запитально подивилися на Ліну і вона показала їм ключ на золотистому ланцюжку.

– У тебе вийшло! – зраділа Уляна.

– Звідки тут якісь нові люди? – здивовано подивився на них Денис.

– Ходімо швидше, – почала підганяти їх Ліна.

Вони ввійшли в залу з фортепіано.

– Ого, я і не знала що тут є така кімната, – сказала Мар’яна.

– А воно працює? – запитав Костя, підходячи до фортепіано.

– Нічого не чіпайте, – сказала Рута.

Ліна підійшла до дверей зі страшною мордою, просунула ключ в шпарину і відчинила. В середині був якийсь білий туман.

– І ви хочете щоб ми туди пішли? – запитала Саша. – Виглядає це якось підозріло.

– Ти що злякалася? – запитала її Ліна.

– Я? Ніскілечки.

– Я піду першою, – сказала Уляна. – Раптом що подам вам сигнал.

І вона зникла в білому тумані.

– Все добре, йдіть сюди, – почули вони голос Уляни по ту сторону.

І діти один за одним пірнули в білий туман. Нарешті Ліна, Олег, Лоло та Рута залишилися самі.

– Я буду останньою – сказала Ліна, – і закрию двері.

Діти один за одним нирнули в портал. Ліна стисла ключ міцно в руці і направилася за ними. Аж раптом хтось схопив її за плече. Ліна скрикнула від несподіванки і випустила ключ з рук. Він впав на підлогу.

– Що це ти надумала?  – почула вона голос Лелі.

Леля міцно схопила її потягла назад від порталу.

– Відпусти! – закричала вона і з усієї сили наступила Лелі на ногу.

Леля зойкнула і відпустила її. Дівчинка присіла та схопила ключ. Але не встигла вона встати, як Леля навалилася на неї. Ключ знову випав у неї з руки. Леля покинула Ліну і потягнулася до ключа. Раптом Ліна відчула щось гаряче у себе на грудях і згадала про чарівний кулон. Ліна дістала його і яскраве світло залило всю кімнату.

– А-а-а! – закричала Леля, затуляючи руками очі.

Ліна схопила ключ і прожогом стрибнула в портал. Вона боляче впала на підлогу. Піднявши голову, вона побачила була в тій самій кімнаті з самотнім фортепіано, але вже справжній. Навкруги була якась метушня, якісь люди, яких Ліна не могла впізнати. Вона подивилася на двері. Вони все ще були відчинені. Раптом з білого туману на неї вистрибнула Леля. Ліна зіщулилася. Та не встигла Леля торкнутися землі, як чорні руки тіней схопили її і потягли назад. Наступне що бачила Ліна, це обличчя своєї тітки Реґіни, яка схилилася над нею.

– Треба закрити двері, – сказала Ліна протягуючи їй ключ і провалилася у сон.