Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

– Сюди, – сказала Рута, відкриваючи якісь двері.

Це була маленька комірчина. Вони усі вчотирьох ледве помістилися. Рута обережно визирала в шпаринку.

– Це була тінь, – сказала вона, коли кроки стихли.

Діти вийшли зі своєї схованки і попрямували далі. На кухні вони одразу знайшли каструлю потрібного їм розміру та воду. На щастя вони вже добре знали що де лежить. І Лоло почав варити зілля. Троє друзів допомагали йому як могли.

– Готово, – нарешті сказав хлопець, – дайте якусь пляшку перелити.

Рута знайшла пляшку і вони разом з Лоло перелили туди рідину.

– Я заберу це із собою, – сказав хлопець. – Нехай настоїться до ранку. А завтра треба придумати як дати це випити Лелі.

Діти повернулися до своїх кімнат.

– Нарешті можна поспати, – сказала Ліна, падаючи на своє ліжко.

Рута погодилася і вони заснули просто миттєво.

Вранці їх знову розбудив гучномовець. Дівчата швиденько зібралися і пішли в їдальню. Після сніданку вони вчотирьох залишилися на кухні. Леля уважно прослідкувала щоб вони не пішли на вулицю разом з усіма.

– Якщо вона так весь день на нас витріщатись, то нічого не вийде,– сказала Ліна.

Але щойно у дітей з’явилася робота, Леля повернулася до своїх справ. Цілий день вони постійно були зайняті. В них не було змоги навіть поговорити про свій задум. Всю їжу тіні готували самі, дітям давали робити лише брудну роботу – щось мити або прибирати. На вечері вони сиділи похмурі і стомлені.

– Цілий день змарнували, – бурчав Олег.

– Просто у нас немає плану, – сказав Лоло. – Треба вирішити як ми будемо діяти.

– Який тут план, якщо з нами постійно поряд тіні, – сказала сумно Ліна.

Ніхто більше нічого не говорив. Дівчата сумно грабалися в тарілках руками. Ліна краєм ока спостерігала за Лелею. Та постійно трималась за голову.

– Тиша! – раптом закричала вона і всі в залі притихли. – В мене просто жахлива мігрень, а ви кричите, мов навіжені. Киш по своїх кімнатах!

Усі діти почали вставати з-за столів і направлятися до виходу.

– Ви! – крикнула Леля до тіней. – Прослідкуйте щоб усі пішли в свої кімнати. А ви четверо поприбирайте тут усе.

І Леля вже хотіла іти, аж тут щось згадала і повернулася.

– Ліно, а ти зробиш мені чай і принесеш в мою кімнату.

– Добре, – сказала Ліна.

Усі пішли – Леля, діти і тіні. Четверо друзів залишилися самі серед купи брудного посуду.

– Це наш шанс, – сказав Лоло. – Ліно, ти забереш ключ коли Леля вип’є чай з нашим зіллям.

– Так, – погодилась Ліна, – але тепер нам точно треба план. Бо іншої спроби в нас не буде. Треба забрати Уляну і Северина, а ще зібрати всіх дітей і вирішити що робити з тінями.

– В мене є ключ від кімнати де тримають Северина і Уляну, – сказала Рута, – залишився в кишені ще з дому. Я піду по них.

– Я придумала як можна зібрати наших однокласників, – сказала Ліна. – Оголосимо через гучномовець  щоб усі вийшли в коридор, а далі поведемо їх  до дверей з порталом.

– Якби тільки знати де той гучномовець, – сказав Лоло.

– Думаю він у її кімнаті, – сказала Ліна. – Де ще йому бути? Я оголошу коли Леля засне. Тільки не знаю чи Леля не прокинеться від гучномовця.

– З цим зіллям не прокинеться, – відповів Лоло.

– Залишилось тільки придумати що робити з тінями, – сказав Олег. – Вони точно почують гучномовець.

– Треба десь закрити їх, – сказала Рута, – наприклад тут у їдальні. Заманимо їх сюди.

– Треба влаштувати якийсь шум, – запропонував Лоло. – Вони ж будуть пильнувати щоб всюди було тихо. От і прийдуть на шум.

– Точно, – підхопила Рута, – ввімкнемо голосно музику, от вони і прийдуть сюди. В моїй кімнаті є старий магнітофон з дисками. Я зараз принесу його.

– Ми з Лоло заховаємось за дверима і коли вони зайдуть, зачинимо їх, – додав Олег.

– Ключі від кухні і їдальні висять в холі, – сказала Рута. – Вони ще досі там, я сьогодні їх бачила.

Діти розділилися. Рута пішла по магнітофон, Олег по ключі, а Лоло і Ліна залишились заварювати чай. Коли чай був готовий, Ліна налила його в чашку, а Лоло додав туди свого зілля. Ліна взяла чашку і пішла до Лелі. А трійця друзів залишилася в їдальні втілювати іншу частину плану.

Ліна обережно постукала в двері і ввійшла до Леленої кімнати.

– Та заходь вже швидше, – сердито сказала Леля.

Вона лежала на ліжку. Дівчинка підійшла і Леля одразу вихопила чашку в неї з рук та почала жадібно пити, не зважаючи на те, що чай був дуже гарячий. Ліна роззирнулась навкруги, шукаючи гучномовець. Шукати довго не довелося. На столі стояла якась дивна штуковина, схожа на радіо. Дівчинка одразу ж здогадалась що це він.

– Чого стоїш і витріщаєшся, – раптом сказала Леля. – Давай вже йди звідси.

Ліна повільно пішла до дверей. Раптом вона почула як чашка впала на підлогу і розбилася. Дівчинка озирнулася. Залишки чаю розлилися по підлозі, а Леля лише позіхнула, впала на ліжко і голосно захропіла.

“Вдалося!” – подумала Ліна.

Вона підійшла до Лелі. Жінка, здавалось, міцно спала. На її шиї дівчинка помітила золотистий ланцюжок. Це був ключ. Ліна обережно потягнула його. Леля пирхнула і в Ліни завмерло серце. Та Леля міцно спала. Ліна обережно зняла з неї ключ і зітхнула з полегшенням. Вона підійшла до дверей і обережно визирнула. Внизу лунала музика, прямо перед нею коридором пронеслася тінь.

“Тіні спускаються в їдальню, – подумала Ліна, – план спрацював”.

Нарешті музика стихла і Ліна почула як голосно зачинилися двері внизу. Настав час збирати дітей. Ліна підійшла до гучномовця. Тут вона зрозуміла що не вміє ним користуватись. На пристрої було дві кнопки – червона та чорна. Ліна натисла чорну. Гучномовець пронизливо запищав. Ліна відскочила і відпустила кнопку. Їй здалося що зараз Леля точно прокинеться, проте жінка лише повернулася на інший бік і захропла ще сильніше. Дівчинка знов підійшла до гучномовця і натисла червону кнопку. Нічого більше не відбулося і Ліна сказала: