Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Наступного ранку Рута прокинулася першою.

– Вставай, – потрусила вона Ліну за плече. Ліна потягнулася, але не поспішала відкривати очі.

– Ми все ще у Вихорі? – запитала вона.

– Схоже на те.

Ліна натягла ковдру собі на голову.

– Вставай, – знову повторила Рута стягуючи з неї ковдру, – а то запізнимось на сніданок. Не потрібно привертати зайву увагу Лелі, нам і вчорашнього досить.

Ліна поволі сіла на ліжку і протерла очі.

– Добре, ходімо, – зітхнула вона.

Дівчата вмилися, почистили зуби, одягнулися та пішли на сніданок. Там так само панував безлад: всі галасували та кидалися їжею. На цей раз столових приборів не було взагалі ніде і дівчатам довелося їсти руками. Вони їли швидко бо боялися що будь-якої миті хтось може схопити і їхню їжу теж. І не помилилися. Ліна доїдала останній млинець, як на їхній стіл вискочив Олег. Він стояв на четвереньках і по-вовчому гарчав, мотаючи головою в різні боки.

– Він що перетворюється на вовка? – скрикнула Ліна.

– Ні, тут магія не діє, навіть я виглядаю нормальною, – відповіла Рута.

Мимо їхнього столу промчався Костя розмахуючи млинцями в одній руці та тарілкою з вівсянкою в іншій. Він стрибав імітуючи мавпу і викрикував якісь незрозумілі слова. Олег зіскочив зі столу і погнався за ним. Ліна роззирнулася в різні боки: всі діти почали стрибати, повзати та повторювати звуки різних тварин. Ліна і Рута збентежено дивилися на це все, аж раптом жмуток вівсяної каші полетів прямо в Ліну, забризкавши всю її футболку.

– Знову! – скрикнула Ліна.

– Нічого страшного, – сказала Рута, – Лелі ще немає, встигнеш сходити в кімнату та переодягтися.

– Нічого страшного? Я вже другий день з ніг до голови заляпана якоюсь їжею! – закричала розлючена Ліна.

– Чого ти кричиш? Я ж не винна що в тебе поцілили вівсянкою, – обурилась Рута.

– Звісно, це ж не ти винна що ми всі опинилися тут, а наші однокласники думають що вони звірі! – випалила Ліна і одразу ж пошкодувала що сказала це.

Та тепер злитися почала Рута:

– О, то може якби ви втрьох не стежили за мною і за замком то не потрапили б сюди? І якби Олег з його братами не бігали щоночі довкола замку. Вас трьох я не перетворювала, ви самі прийшли.

Ліна набрала повні груди повітря і вже от-от збиралася сказати їй щось образливе, аж тут:

– Що трапилось? Де ми? – почули вони наляканий Олегів голос.

Обоє дівчат одразу забули про сварку.

– Олег, тобі повернулася пам'ять? – запитала Ліна.

– Не знаю, – розгублено відповів Олег і постукав пальцями по чолу, – нічого не розумію. Що взагалі відбувається? Пам'ятаю ми були в школі, а тоді... тоді я став вовком, пам’ятаю замок і Лелю, а далі нічого...

Олег не встиг договорити, як позаду нього хтось пробіг і так штовхнув його, що він ледве втримався щоб не впасти.

– Що це з ними усіма? – запитав Олег.

– Нас засмоктав Вихор, – сказала Рута.

– Тут коїться щось божевільне. І ніхто нічого не пам'ятає, здається, навіть Леля, – додала Ліна. – Стривай, а як ти все пригадав?

Пам'ять все більше поверталася до хлопця. Він знову потер рукою чоло, а тоді сказав:

– Я почув як ви говорили про моїх братів і пригадав як вони вчили мене перетворюватися на вовка, а далі і все інше.

– Мені повернулася пам'ять коли я згадала свою стару школу, – сказала Ліна. – Виходить, пам'ять повертається коли нагадати щось важливе.

– Я нічого не пригадувала, – сказала Рута, – я просто прокинулася в автобусі і все пам'ятала.

– Пощастило тобі, – сумно сказав Олег. – А де Лоло?

Вони роззирнулися і побачили що Лоло сидів на столі неподалік і їв вівсянку руками.

– О, ні, – сказав Олег, – треба йому теж повернути пам'ять.

В кімнату зайшла Леля. Вона одразу ж помітила безлад навколо і на її обличчі засяяла посмішка.

– Чудово! Просто чудово! – сказала вона. – А тепер мерщій на вулицю гратися.

І діти дременули на подвір’я. Ліна, Олег та Рута пленталися останніми.

– Чого Рута ходить з нами? – запитав Олег пошепки Ліну.

Ліна здивовано подивилася на нього.

– Я маю на увазі, ти впевнена що вона не заодно з Лелею?

– Впевнена, – відповіла Ліна.

Олег більше не став нічого запитувати.

На подвір’ї знову все виглядало якось дивно. Тепер діти вже не бешкетували. Навпаки, вони стали якісь занадто сумні. Ніхто не грав ні в які ігри і не розмовляв. Діти ходили, втупившись собі під ноги.

– Як будемо повертати пам’ять Лоло? – запитала Ліна.

– Ну він любить читати… – почав Олег.

– Точно! – вигукнула Ліна. – Бібліотека, де працює його бабуся. Він дуже її любить, треба про неї йому нагадати.

Лоло сидів на землі і пальцями виковирював ямку. Ліна і Олег сіли біля нього, а Рута лише спостерігала за ними збоку. Та скільки Ліна і Олег не розповідали йому про бібліотеку, бабусю, енциклопедію про магію яку він планував написати, хлопчик нічого не пригадував. Він дивився вниз і продовжував вигрібати ямку.

– Здається, він вас не чує, – нарешті сказала Рута.

– Що ж нам робити? – задумалась Ліна.

– В замку є бібліотека, – сказала Рута, – Може він згадає якщо його привести туди?

– Треба спробувати, – відповіла Ліна. – Але як нам пройти непомітно повз Лелю?

Діти задумались.

– Я її відволічу, – сказала Рута.

І дівчинка пішла прямо до Лелі.

– Лоло, ходімо покажемо тобі щось цікаве, – сказав Олег, тягнучи його за руку.

Ліна взяла його за іншу руку. Лоло не пручався, хоча і не хотів нікуди йти.

– Куди ви мене ведете? – бурчав він. – Давайте краще тут на травичці посидимо.

Вони зайшли у фойє і зупинилися біля сходів, бо не знали куди йти далі. Лоло одразу ж сів на східці. Здавалось, у нього взагалі не було сил.

“Треба як можна швидше повернути його до тями” – подумала Ліна.

Через хвилину ввійшла Рута.