Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Ліна прокинулася від того, що сонце світило їй прямо в обличчя. Автобус, у якому вона їхала, повільно покачувало і від цього клонило на сон. На сусідньому сидінні була Рута і теж спала. Попереду сиділи Олег та Лоло. Олег гортав стрічку в телефоні, а Лоло дивився у вікно. Усі її однокласники теж були у автобусі. Ліна позіхнула і почала розмірковувати про поїздку. На дворі було літо і весь клас їхав в літній табір. Це була довгоочікувана поїздка. Ліна мріяла про неї ще з початку року. Але заважало одне дивне відчуття – ніби щось тут не так. Ліна ще раз оглянула дітей, автобус, краєвиди за вікном – все було добре. І вона полегшено зітхнула та зручніше вмостилася на сидінні.

Аж тут, вона побачила, як водій витягнув руку з довгою тонкою цигаркою у своє бокове вікно. І це була жіноча рука! Ліна здивувалася і навіть на секунду заплющила очі, адже вона була впевнена, що коли вони від’їжджали, за кермом сидів старий чоловік.

Дівчинка навіть привстала зі свого місця, щоб роздивитися водія. За кермом була світловолоса жінка, яка курила довгу цигарку. І жінка і цигарка здалися їй дуже знайомими, але пригадати хто це їй так і не вдалося. Увагу привернула ще одна деталь – золотистий кулон у вигляді ключа на шиї жінки-водійки. Він виглядав дуже старим а на його голівці була зображена морда якогось страшного звіра із роззявленою пащею. Ліна вже десь бачила такий малюнок. Вона почала уважно розглядати того звіра, та так уважно, що це помітила і водійка. Вона сердито зиркнула на Ліну в дзеркалі, а тоді сховала ключ під свою кофтину. Ліні стало незручно і вона відвела погляд.

Та раптом навкруги все почало змінюватися – за вікном вже було не літо, а осінь, дерева стояли жовті, сонце зникло, а на дорозі почав з’являтися густий темний туман. Та й автобус вже не їхав, а летів, не торкаючись колісьми землі, тягли його четверо чорних коней. Сама дорога теж зникла – під ними була лише безкінечна порожнеча. Проте ця страхітлива картина, здавалося, не бентежила нікого крім неї. Всі діти спокійно собі дивилися у вікно і задоволено посміхалися. Ліна заплющила очі, а коли відкрила все знову було в нормі – за вікном знову було літо.

Раптом вона зустрілася поглядом з Рутою.

– Що таке? – здивовано запитала Ліна.

– Ми у Вихорі, – сказала Рута, спросоння протираючи очі.

Ліна нічого з того не зрозуміла і вирішила що їй почулося. Проте Рута і далі поводилася дуже дивно. Вона поглядом пробіглася по всім присутнім у автобусі, а тоді знову повернулася до Ліни.

– Тут всі хто був у замку крім мого дядька, його чомусь немає, – сказала вона.

Ліна засміялася:

– Звісно немає. Він же не поїде з нами у табір.

– В який ще табір? – здивувалася Рута.

Ліна знову засміялася.

– Це я сиджу біля вікна, а в голову напекло тобі!– сказала вона. – Ми їдемо в літній табір, усім класом…

І Ліна запитально подивилася на дівчинку чекаючи що зараз вона все пригадає.

– Ти нічого не пам’ятаєш! – сказала Рута з жахом дивлячись на Ліну.

– Припини, ми знаємо одна одну все життя, а ти витріщаєшся на мене ніби вперше побачила.

– Ми не знаємо одна одну взагалі, – відповіла Рута, – ми познайомилися лише в цьому році.

Ліна ще більше здивувалася.

– Ми товаришуємо ще з першого класу, щодня ходимо разом додому зі школи.

– Це не зі мною ти щодня ходила додому, а з Алісою. Ви проходили повз мій будинок. Його всі називають "будинок зі зміями". Ми жили там з мамою. Я спостерігала за вами з вікна.

Коли Рута це вимовила, до Ліни почали повертатися якісь спогади. Спочатку дуже незрозумілі, якісь уривки ніби зі сну. А тоді їх почало ставати все більше й більше. Вона пригадала Алісу, свою попередню школу, маму та свою кімнату, яка їй так подобалася. Ліну раптом накрив такий неймовірний сум. Ще ні разу за цей рік вона так не сумувала за домом як зараз. Ліна поглянула навкруги. Тепер вона все пригадала. Її поглинув Вихор. Дім був тепер не просто далеко – він був у іншому світі. Якщо звичайно той світ ще існував, бо тепер його заполонило величезне зло. Від страху і розпачу Ліні стало важко дихати, вона почала оглядатися по сторонам, сподіваючись побачити хоч щось що могло б її врятувати. Раптом, вона зустрілася очима з Рутою.

– Тепер ти все згадала?

– Так, – ледве вимовила тремтячим голосом Ліна.

І тут Рута обійняла її. Прямо накинулася на неї і міцно-міцно стисла.

– Як добре, – сказала вона, – бо я вже боялася, що ніхто крім мене так і не згадає нічого.

Ліна відчула як від тих обіймів їй стало спокійніше і вже не так страшно. Тепер вони були вдвох і вдвох точно щось придумають.