За браком доказів - Кріс Тведт

— Техніки вже все закінчили, ходити можна всюди, але тут ще не прибрали, — попередив він. — Незвичним до такого видовища може стати погано.

Говорячи, він дивився на Карлу, вичекав кілька секунд, а що вона промовчала, стенув плечима й увійшов досередини.

Коридор був великий. На вішаках висів верхній одяг, пальто, робочий комбінезон. Пара рукавиць, видно, впала на підлогу й тепер валялася між черевиками та чоботами, на комоді — рожева мисочка з дрібними монетами, шпильки до волосся, ключі. На стіні — чорно-біла картина з конем, який мчить лукою, на бігу розвівається грива і хвіст.

Наче б звичайне помешкання, якби не бурі плями на лінолеумі.

З правого боку — відчинені на шпарку кухонні двері.

Ліворуч — замкнені двері до вітальні. Маркюссен відчинив їх і ввійшов. Ми — за ним.

Я почув, як Карла голосно сапнула ротом повітря, і швидко озирнувся на неї. Вона пополотніла й заціпеніла, але самовладання не втратила.

Усюди почорніла кров. На меблях, на білих стінах, на фіранках і навіть на стелі, але найбільше на підлозі.

— Тут смердить, — скривилася Карла. — Як… як на живодерні.

— Це і є живодерня, — промовив Маркюссен. — Смерть розкриває, з чого ми складаємося.

Ми рухалися обережно, ніби боялися збудити сплячих. Темні, моторошні засохлі калюжі на паркеті були схожі на карту подій. Я пригадав Сіверта на одному з фото, високого, кремезного чоловіка, який скорчився у позі ембріона, обхопивши себе руками, мовби намагався затулити дірки в тілі, щоб не витікала кров. Неймовірно, як він зумів чинити опір з такими важкими ранами. Сіверт був, напевно, сильним чоловіком, але, навіть вивівши нападника з гри, битву програв. Вбивця свою справу зробив. Сіверт лежав на підлозі, знаючи, що дружина й донька мертві, у цій самій кімнаті, а його серце, тим часом, випомповувало з жил рештки крові.

«Він собі на це заслужив», — сказав Маґнус. Не знаю, навіщо він так сказав, але важко собі уявити, що хтось може заслуговувати на такий кінець.

Я перейшов вітальню, визирнув з вікна — вікно високо, до землі далеко. З цього боку був схил, який стрімко збігав до озера. Було полегшею дивитися на чорну воду з сірими плесами, де легенький вітер брижив поверхню.

— Достатньо побачили? — запитав Маркюссен.

— Якщо вже ми тут опинилися, то хотіли б побачити все.

Кухня мала традиційний, старомодний вигляд, без посудомийної машини, зате з кухонною плитою, якій було не менше п’ятдесяти років. А поза тим, нічого цікавого.

Ми піднялися на другий поверх.

У кімнаті Сіверта й Сюсанне стояло дубове, лаковане двоспальне ліжко. На нічому столику з її — як я припустив — боку лежав журнал «Телегід» і стояли пляшечки з пігулками. На його — пачка паперових серветок і пластинка пігулок від головного болю. Голі стіни, лише над узголів’ям висіла картина — пейзаж.

У кімнаті Марі — напхана одягом валіза. Покришка відхилена. Біля ліжка — книжка з глянцевою обкладинкою. Я взяв її в руки, вона називалася «Донька гробаря» і була восьмою у серії «Нічні мореплавці».

Марі шукала собі нове помешкання в Берґені, а поки перебралася жити додому. Таке траплялося вже не вперше. Вона змінювала роботу за роботою, орендувала то одну квартиру, то іншу. Важко було назвати її безалаберною, але стабільністю в її характері навіть не пахло. Цього разу приїхала надовго. Їй виповнилося двадцять три роки.

Остання кімната стояла порожньою. Специфічний запах вогкості й деревини свідчив, що в ній давно ніхто не жив.

Вийшовши на свіже повітря, я з полегкістю зітхнув. Небо почало захмарюватися. Маркюссен застебнув куртку, рятуючись від пронизливого вітру. Він перевірив дисплей телефона, вип’ячив губи, задоволено кивнув.

— Є інформація про скутер, — сказав він. — Про викрадення заявили наступного дня після вбивств.

— Якщо, заявили наступного дня, то це не конче той… — почала було Карла, але замовкла, коли Маркюссен заперечно похитав головою.

— Власника не було, їздив у справах. Заявив, щойно повернувшись додому. Саме ним, без сумніву, скористався Маґнус.

Маркюссен відчинив автомобільні дверцята, сів за кермо.

— Ще маєте запитання? Бо ось-ось піде дощ, а я вже давно не люблю їздити в дощову погоду і в темряві.

— Не знаю, як це сталося, — промовив мій клієнт. — Певно, помилково щось натиснув… Я не мав жодного наміру завантажувати ту сторінку. Ті комп’ютери… я небагато про них знаю.

— Отже, ви визнаєте, що на той сайт таки заходили?

Клієнт вагався, крадькома глипнув на мене, але я нічим не міг йому допомогти. Сам мусить вирішувати, що йому відповідати.

— Я думав, там звичайне порно, — врешті видушив він із себе. — Не дитяче. Діти мене не цікавлять. У цьому сенсі, я маю на увазі. Вони мене не збуджують.

Слідчий зітхнув.

— На цьому сайті звичайного порно не буває. Лише дитяче.

— Я не знав.

— Сайт називається «Preteen paradise».

— Не знаю, що воно таке. Англійська в мене слабенька.

Усі полегшено перевели дух, коли слідчий оголосив про закінчення допиту на сьогодні. Я поспіхом подав клієнтові руку і сказав, що навідаюся до нього у в’язницю наступного тижня. Він мовчки кивнув, не дивлячись мені у вічі. Сім’янин з доброю роботою, який ніколи не уявляв себе в ролі злочинця, ніколи навіть думки не припускав, що може опинитися в подібній ситуації. Педофіли рідко визнають за собою провину, навіть попри неспростовні докази. Втрата репутації для них — найгірше в світі. Я не відчував до нього жалю.