За браком доказів - Кріс Тведт

своїм клієнтом ні агресії, ані будь-якої іншої загрозливої поведінки. Він… він просто дуже дивний. Як на мене, не бачу ніяких перешкод, щоб він постав перед судом, не певний лише, чи багато він зрозуміє і усвідомить з того, що там відбуватиметься.

Ґабріеллє Соммер насупила брови.

— Зможе дати пояснення, як гадаєш?

Я розвів руками.

— Не знаю, Ґабріеллє. Я його питав, але відповіді не одержав.

— Ясно… Буде, як буде… Ти завважив, Бренне? Ми, здається, вперше одностайні з тобою в судженнях.

— Колись же мало таке статися! Я дуже сподіваюсь, що ти проситимеш для нього примусового психіатричного лікування.

Прокурор кивнула.

— Хоча який сенс просити, якщо звинувачений і так перебуває в закритому медичному закладі. Але іншого виходу нема, бо інакше скидатиметься на те, ніби після вбивства трьох людей він уникне покарання, хай навіть мінімального, а це буде важко пояснити громадськості.

— Сенс у тому є.

— І ти не опротестовуватимеш?

Я подумав про Сюнне, як вона дорікала собі за те, що трапилося. Не хотів би опинитися в її ситуації, але ж не міг я сказати це прокуророві.

— Все залежатиме від рішення мого клієнта.

— Хоч воно ніяк і не вплине, — сказала Ґабріеллє Соммер. — Ніхто при здоровому глузді не випустить такої людини й не поверне її в суспільство.

— У мене працює одна молода колега, — змінив я тему. — Чи можна їй бути присутньою на суді в ролі моєї помічниці? Вона весь час допомагала вести цю справу, має добрий досвід.

— Я не проти, — погодилася прокурор.

Я підвівся, почав одягати плащ.

— Тоді побачимося за чотирнадцять днів.

— За п’ятнадцять… А ти мене, бува, не хочеш обвести довкруг пальця, Мікаелю?

В очах Ґабріеллє Соммер раптом майнула тінь сумніву.

— Ти про що?

— Ми з тобою не вперше зустрічаємося в суді по обидва боки барикад. Я знаю, який ти спритний на всякі фіглярські штучки.

Я засміявся.

— Не цього разу! У рукаві нічого не ховаю. Гарантую!

Розділ 21

Карла чекала на мене перед парадним порталом Дому суду. Вона мала неймовірно мізерний вигляд на тлі маєстатичних скульптур, які символізували чотири головні чесноти: мудрість, справедливість, розсудливість і мужність.

— Доброго ранку, — привіталася Карла, широко всміхаючись.

— Привіт, — кивнув я.

— Щось сталося?

— Звідки ти це взяла?

— Вигляд у тебе сердитий.

— Я не сердитий, Карло. Я нервуюся.

Карла ошелешено глянула на мене.

— Це правда? За стільки років адвокатської практики ти ще нервуєшся перед судом?

— Я щоразу нервую.

І це правда, однак цього разу я стресував зовсім по-іншому. Зазвичай я себе вмовляв, що нічого втрачати, що мені всього лиш треба бути на своєму місці й пильнувати, аби все відбувалося за законом, однак після останньої зустрічі з Маґнусом сумніви пустили коріння в моїй душі. Я ніяк не міг забути несміливої усмішки на його обличчі, коли я привітався з ним за руку. То був короткий спалах цілковитої притомності та ясного розуму. А якщо він нас усіх дурить? Я його не знав і ніколи не намагався пізнати глибше. Я збагнув, що не маю ані найменшого уявлення, чого мені варто сподіватися найближчими днями. Поганий початок судового процесу.

Ми піднялися сходами, знайшли свій зал засідань і почали розкладатися з паперами, а мене ні на мить не полишало відчуття, ніби я з’їв щось нестравне. Я вибачився, добіг до туалету й виблював — таке постійно траплялося зі мною перед початком судового розгляду справи.

Коли я повернувся на своє місце, мені стало трохи легше. Зал, який ще кілька хвилин тому був порожній і тихий, тепер гудів притлумленим збудженням. Прийшла Ґабріеллє Соммер. Ґюннар Маркюссен теж уже прийшов. Він кивнув мені. Прокурор перейшла залу, усміхнулася і міцно потиснула мені руку. Якщо вона й нервувалася, то добре це приховувала.

— Карла Кесслер, — відрекомендував я помічницю.

— Приємно познайомитися, — відповіла Ґабріеллє Соммер. — Ви — другий адвокат, я так розумію? Судовий досвід, певно, невеликий?

— Кримінальна справа в мене вперше.

Ґабріеллє звела брови.

— Не найлегша справа для дебюту!

Карла й Ґабріеллє ввічливо усміхнулися одна одній. Більшої різниці між двома жінками годі собі й уявити. Шпичакувата Карла з коротенькою зачіскою-їжачком, здавалося, тонула в надто просторій, мовби з чужого плеча, адвокатській мантії. Під мантію вона одягнула блузку, яка не повністю ховала татуювання. Залітна пташка в цих лаштунках.

Ґабріеллє ж, навпаки, мала бездоганний вигляд. Перфектний макіяж. Сяйливе біляве волосся. А мантія з шовковими вилогами ніби пошита спеціально на неї.

— Де підсудний? — запитав я.

— Везуть. Я подумала, що ліпше доставити його відразу в залу, ніж тримати до початку засідання в тимчасовій камері.

— Розумно, — погодився я.

Ми вдвох підійшли до експертів, двох психіатрів. Один — літній чоловік з бородою і вусами, другий — значно молодший з гладко поголеними щоками. Та все ж вони були дуже схожі, тільки я не міг збагнути, чим саме. Я поцікавився в Карли.

— Це тому, що обидва підсвідомо випромінюють зверхність, видаючи її за компетенцію, — презирливо скривила губи Карла.

Поява в залі суду Маґнуса Саннторва розхвильованого галасу не спричинила. Через кайданки, він ніс руки перед собою, не виявляв жодної цікавості, не розглядався