За браком доказів - Кріс Тведт

— Так, — раптом озвався Маґнус, аж наче здивовано. — Він заслужив собі на це.

— Про кого ти кажеш?

— Сіверт.

— Твій батько заслужив на смерть? Це ти хочеш сказати?

Певно, Маґнус щось помітив у виразі мого обличчя — проблиск страху, недовіри чи ще чогось, не знаю… Але він умить змінився.

— Ти мене боїшся, — мовив він.

Це не було запитання, це було ствердження.

— Поліція знайшла мотоцикл, — повідомила Карла.

Я на мить завис, не розуміючи, про що йдеться.

Увесь ранок провів у в’язниці з клієнтами, моя голова була налаштована на іншу хвилю.

— Мотоцикл, на якому Маґнус Саннторв доїхав до Далгайма, — терпляче пояснила Карла.

— А, ясно, — нарешті до мене дійшло. — Давно час! І де його знайшли?

— В озері… у Ренншьо. Зараз чекають на евакуатор. Але Маркюссен телефонував з іншої причини. Ти начеб казав, що хотів би поглянути на місце злочину. Цікавився, чи не бажав би ти приїхати туди, Якщо вже він, так чи інак, на місці.

— Чому б ні? Сьогодні я вже майже не маю справ.

— Можна з тобою?

Я бачив, як загорілися її очі.

— Звичайно! — погодився я, хоча волів би, насправді, поїхати туди сам. — Лише погляну, чи немає якихось термінових листів в інбоксі, і можемо вирушати. Моє авто стоїть в підземному гаражі «Клостер».

Фьорд і небо віддзеркалювалися одне в одному, однаково сірі й безбарвні. На узбіччях, там, куди не сягали сонячні промені, лежали латки брудного, пістрявого снігу. Гарна погода трималася вже тиждень, з гірських схилів стікали й спадали водоспадами тисячі маленьких струмочків. Уздовж дороги зрідка траплялися садиби, ніби люди воліли жити окремішньо, самотиною.

— Яка Богом забута місцина, — схвильовано промовила Карла. — Як люди можуть хотіти тут жити?

— Зате погода гарна, — озвався я.

— Ага, двічі на рік — два дні в травні і два дні в червні, перед початком шкільних канікул.

— Я був у лікарні, розмовляв з Маґнусом.

Карла підсунулася вище на сидінні, обернулася до мене.

— Коли?

— Кілька днів тому.

— І що він сказав?

Я коротко переказав їй нашу розмову.

— Майже рівнозначне зізнанню, — закінчив я розповідь.

— Сказати, що Сіверт собі на таке заслужив, не зовсім те саме, що зізнання, — задумливо промовила Карла.

— Майже.

— Маґнус Саннторв психічно хворий. Він міг сказати все, що завгодно.

— І вчинити — теж.

Карла повела плечем, відхилилася на підголовник і заплющила очі. Я не мав нічого проти тиші.

Ми проминули розворот і побачили їх. Білий автофургон, авто поліції, старенький «форд» Маркюссена й евакуатор від фірми «Вікінг», який бадьоро підморгував червоними й жовтими лампочками. Евакуатор з’їхав у траву, майже до краю берега озера. Четверо чоловіків з’юрмилися біля самої води. Маркюссен — з руками в кишенях блакитної пухової куртки, і стильною кепкою «сікспенс» на голові.

Я відрекомендував йому Карлу. Він із зацікавленням зміряв її поглядом. При розмитому світлі зимового дня Карла в своєму пальті-балахоні та ядучо-зеленій шапочці здавалася тоншою і блідішою, ніж зазвичай.

— І що тут відбувається? — запитав я.

— Водолаз зачіпляє трос.

— Як ви його знайшли?

— Тут гралися кілька хлопчаків. Он там, на дереві, висить «тарзанка». Мабуть, побачили тінь мотоцикла, гойдаючись над водою. Особисто не розпитував.

Маркюссен показав на високу сосну. З гілляки звисав довгий оранжевий нейлоновий канат з прив’язаним на кінці патиком. На мить я пригадав «тарзанки» з інших часів, з власного дитинства, як шлунок підкочувався до горла, коли злітав над землею.

Гладінь озера була непорушною, мов оливу на ньому хтось розлив. Раптом дзеркало води розбив водолаз, показуючи догори великий палець. Гладка й чорна голова у водолазному костюмі скидалася на тюленячу.

— Добре, — сказав Маркюссен. — Починаймо!

За пів години скутер лежав на траві, поплямлений іржею після кількох тижнів у воді.

— «Веспа», — упізнав марку Маркюссен.

— Звідки ви знаєте, що саме на ньому їхав Маґнус Саннторв? Свідки розповідали про мотоцикл, а не скутер.

— Звісно, достеменно я не знаю, але звідси недалеко до місця злочину, та й пролежав він у воді немало часу. Тож шанси доволі великі.

Маркюссен нахилився, обтер від намулу номерний знак.

— Власника знайдемо без проблем, а тоді побачимо. Їдьте на хутір, я зараз під’їду.

Будівлі на хуторі Саннторв утворювали неправильний прямокутник. Велетенське дерево — оберіг кожної сільської садиби — розпростерло крислату крону над усім подвір’ям і навіть подекуди над дахами будівель. Навпроти нас стояв житловий будинок під сірим шифером, обшитий дощаним сайдінґом, — класичний хутірський будинок, характерний для Вестланна, не розкішний, але й не бідняцький. Праворуч — господарська прибудова з червоними стінами, давня на вигляд, але добре збережена. Ліворуч — дві менші, ще старіші прибудови; я не міг вгадати їхнього призначення.

Нарешті з’явився Маркюссен.

— Перепрошую, що трохи затримався. Мусив подивитись за завантаженням скутера й відправкою його до міста.

Ґюннар Маркюссен вийняв з кишені ключі, відчинив двері головного будинку, але спинився на порозі.