За браком доказів - Кріс Тведт

— Та ти жартуєш! Не можеш отак просто покинути мене напризволяще! — сказав я вдавано жартівливим тоном.

Сюнне закотила очі.

— І знову ти думаєш лише про себе! Нема, щоб запитати, звідки в мене такі думки!

— Це в тебе зараз важкий період, — спробував я її заспокоїти. — Усе минеться.

— Сподіваюся, ти маєш рацію.

— Звісно, я маю рацію! — я намагався не виказати свого хвилювання. — Візьми ще вина. Многая літа адвокатській фірмі «Берґстрьом & Бренне»!

Коли я прокинувся, похмілля від випитого вчора вина розпирало голову. Я зателефонував в контору й повідомив, що з’явлюся на роботі після ланчу, потім помився в душі, ковтнув дві пігулки парацетамолу, вмостився з кавою в еркері й налаштувався чекати, коли подіють ліки. День був препаскудний. Вітер гнав небом важкі свинцеві хмари, раптовий шквал затарабанив дощовими краплями по шибці, і все за вікном набуло розмитих обрисів. Воно й на ліпше. Садок заріс хащами і мав більш занедбаний вигляд, ніж будь-коли. Навесні треба буде взяти себе в руки й навести там лад. І скрипучу хвіртку треба полагодити, і дірку в ринві залатати. Тисячі різних справ, до яких не доходять руки.

У душі я добре знав, що практичними проблемами намагався відволікти себе від думок про вчорашню пиятику, коли поназамовляв купу пляшок вина, коли слова лилися з мене потоком, коли запрошував до свого столу малознайомих людей — усе лиш задля того, щоб не думати про Сюнне, про те, що вона може таки справдити погрозу й піти з адвокатури, знову покинувши мене самого. Бо тоді я почувався б дуже самотнім.

Звісно, абсурдно було це все аж так гостро сприймати. Ми дорослі люди. Адвокати постійно міняють роботу, колеги приходять і відходять — це нормально. Коли ми вчора попрощалися, Сюнне здавалася сумною і втомленою. Мені варто було б щиро поговорити з нею, а не напиватися і не поводитися, як підліток. Як за покару, я підвівся з затишного фотеля і подався до справ, виконувати які мені хотілося найменше в світі.

Вода скрапувала з мого дощовика і збиралася калюжками на підлозі. З Маґнусом саме проводили всілякі гігієнічні процедури, тож мене попросили почекати. Через десять хвилин у коридор вийшла доглядачка й запросила мене до палати.

— Як він сьогодні? — запитав я.

— Більш-менш нормально.

Усмішка доглядачки була такою ж невиразною, як і її слова.

— Я не про діагноз запитую. Мене лише цікавить, чи маєте ви з ним контакт.

Жінка завагалася, ніби не знаючи, чи має право відповідати на таке запитання.

— Розмовляє принаймні трохи більше, — нарешті сказала вона.

— ОК, у його балаканині простежується логіка?

Жінка скривила міну, яка могла означати все, що завгодно.

— Поговоріть з ним самі, то й знатимете.

— Привіт, Маґнусе! Пам’ятаєш мене?

Маґнус Саннторв розплющив очі, подивився на мене. Не видно було, що впізнав, замість мене цілком міг стояти кіт або шафа.

— Сюнне, — промовив Маґнус.

Отже, таки впізнав, припустив я.

— Вона не має змоги представляти твої інтереси.

— Мені Сюнне більше подобалася.

— Доведеться вдовольнятися мною, — трохи роздратовано сказав я.

Замість відповіді Маґнус підняв праву руку й потряс кайданками, аж вони забряжчали об металеву побічницю.

— Хочу, щоб це зняли. Скажи їм, хай знімуть!

— Сумніваюся, що мене послухають… Поліція боїться, що ти можеш знову втекти або заподіяти комусь шкоду.

Маґнус скривився, ніби я ляпнув якусь несосвітенну дурницю.

— Ти зумів втекти із закритого закладу, тож не дивно, що тепер бояться.

Маґнус ніяк не зреагував на мої слова, дивився на мене звичним порожнім поглядом, який неможливо було витлумачити, хоч як я старався.

— А чому ти, власне кажучи, утік, Маґнусе? Чого повернувся в Саннторв?

— Додому.

Лише це одне слово. На мить мені здалося, що я недочув, Маґнус говорив дуже тихо.

— Але чому? Чому хотів додому?

— Побачитися.

Ніби бажання побачитися вдома з рідними було найприроднішим у його житті. Хоч для більшості людей — так, найприроднішим.

Я підшукував нове запитання.

— Думаєш… думаєш, що вони чекали на тебе?

— Ясно!

— Звідки така впевненість? Ти дуже давно востаннє був удома.

— Вони мене запросили.

— Це ж як? Написали листа, зателефонували чи що?

Маґнус похитав головою.

— Брат мені сказав.

Я не зміг потамувати в собі відразу.

— Твій брат?

— Він сказав, що мені час повертатися додому. Що вони чекають на мене.

— Але ж твій брат…

Я затнувся. Не було сенсу нагадувати, що його брат загинув сім років тому. Він говорив так переконано, і це було дуже дивно.

— А що сталося, коли ти прийшов додому, Маґнусе? — випитував я далі.

Він не відповів.

— Ти зрозумів, що вони всі мертві, так?

У його очах майнула тінь.

— Мертві?

— Так… Твоя сестра. Твій батько і твоя мати. Усі мертві.

Я не знаю, що на мене найшло. Не варто було бомбити його словами, наче кулеметною чергою.