За браком доказів - Кріс Тведт

— Ні, але він неодмінно десь вирине.

— Припущення має підстави, — сказав я. — Але чому я не маю цього рапорту?

— Бо свідчення зовсім свіжі, ми ще не встигли тобі надіслати. Надішлемо впродовж двох днів.

— Гаразд…

Пояснення мене майже задовольняло. Поліційні документи зазвичай збирали докупи й відсилали адвокатам пачкою, здебільшого напередодні арешту або допиту підозрюваного.

Маркюссен квасно дивився на мене.

— Що в цьому аж такого важливого, щоб мене турбувати?

— Просто стало цікаво, ото й усе. Дуже здивувало, як швидко він дістався хутора. Я не знав, чим це пояснити.

— Такі подробиці стають відомими в процесі розслідування, кому знати, як не тобі. Щось іще, Бренне?

— Ні, дякую, — сказав я і підвівся.

Маркюссен кивнув на прощання і повернувся до комп’ютера.

— Хоча є ще один момент, — промовив я.

Старший інспектор сердито відірвався від монітора.

— Ну?

— Чим був зайнятий патруль перед тим, як опинитися на місці злочину?

— Не розумію про що мова? — роздратовано буркнув Маркюссен.

Цього разу я точно знав, що саме промайнуло його обличчям. Стривоженість.

— Я кажу про патруля, який першим мав бути на місці. Згідно з журналом реєстрації, від моменту прибуття до села і до повідомлення про вбивство минула година й десять хвилин. От мені й цікаво: чому так довго?

— Прочитай їхній рапорт!

— Прочитав. У ньому немає пояснення, на що вони згаяли стільки часу.

— Їхнім завданням було затримати небезпечного втікача, на завдання виїжджали зі зброєю. Чого ти сподівався, що вони відразу вламуватимуться у будинок?

— Чесно кажучи, саме на це й сподівався, оскільки робота поліції — захистити родину від погроз убивством. Патрульні не мали жодних підстав підозрювати, що Маґнус Саннторв уже там. Не сходиться…

Ґюннар Маркюссен понуро дивився на мене.

— Вони, мабуть, просто були обережними, хіба я знаю… Але точно не розумію, чому тобі це так важливо. Це не міняє факту, що твій клієнт убив цілу родину, хіба ні?

— Можливо, й не міняє, — промовив я. — Мені насамперед ідеться про фіксацію усіх деталей. Коли щось не грає, я дошукуюся причин — така моя робота. Тому відразу можеш попередити своїх вояків, що я їх викличу свідками в суд. Якщо, звісно, до того не отримаю вичерпного пояснення.

Ґюннар Маркюссен почервонів, як рак, вип’яв нижню щелепу, як завжди, коли злився.

— Це твій привілей — викликати в суд кого завгодно, — відрізав він і знову повернувся до монітора.

Я ішов додому. Надворі дедалі більше сутеніло. Тротуар переді мною освітлювався короткими спалахами автомобільних фар. Авта тягнулися повз мене повільною вервечкою, і я собі уявляв, що водії квапляться на вечерю з дружинами й дітьми, а не, як я, до порожнього й тихого дому. Я закрокував швидше, намагаючись струсити з себе пригнічений настрій. Маґнус Саннторв теж мав родину, батьків, брата, сестру — людей, які його любили і яких вочевидь любив він. Але ці думки нітрохи мені не допомагали. Пригадав, що відповів Сюнне на її запитання, чи не хочеться мені, аби на мене хтось чекав удома. «Іноді, — відповів тоді я. — Але я не та людина, з якою легко жити».

То яка ж я, зрештою, людина?

Я звернув з головної вулиці, повільно брів останні кілька метрів до свого будинку. Садова хвіртка скрипнула, як завжди. Під черевиками зашарудів гравій — теж звичний звук. Звично туго прокрутився в замку ключ. Робота приносила мені купу несподіванок і кидала виклики, але в приватному житті все було навпаки — щодня те саме, ніби вдягати старий халат, заношений і рідний. Цікаво, чи так вже буде й довіку?

— Учора ввечері заходив у поліцію, мило побалакав з Маркюссеном, — сказав я.

Карла вмить відірвалася від паперів. Вона нагадала мені сусідського мисливського пса. Щось занюхавши, той так само сторожко завмирав.

— За їхньою теорією, Маґнус Саннторв доїхав додому на мотоциклі.

— Де ж він роздобув мотоцикл?

— Не знаю. Може, вкрав?

— А він вміє на ньому їздити? Має водійські права?

— Не знаю, — повторив я.

Карла понуро дивилася на мене.

— А друге теж з’ясував? Про нестикування у часі питав?

— Аякже!

— І що він сказав? — нетерпеливилася Карла.

— Та, по суті, нічого. Маркюссен вважає, що вони просто обережно поводилися, повільно брали в облогу будинок.

— Дурня! — вибухнула Карла. — Хочуть нам замилювати очі, ніби годину сиділи в засаді, чухаючи задниці, перед тим як увійти!

— Ну, так…

— І ти в це віриш, Мікаелю?

— Я ні в що не вірю. Знаю лише те, що Маркюссен нічого не зумів однозначно пояснити.

— І що тепер?

Я стенув плечима.

— Викликати патрульних до суду для надання свідчень. Не лише тому, що першими були на місці злочину. Їх, так чи так, викликатимуть свідчити.

Карла дивилася на мене з погано прихованою зневагою.

— Ти готовий сховатися у глибокій обороні. А я ж думала…

— Що ти думала, Карло?

— Що покликання адвоката — усіма можливими способами захищати свого клієнта!

Я раптом почав втрачати самовладання.