За браком доказів - Кріс Тведт

— Твої пропозиції!

— Притиснути патрульних до стіни, доки зізнаються.

— У який спосіб?

— У будь-який! Писати! Залучити пресу! Поговорити з ними, зрештою. Це ж ясно, як божий день, що вони щось приховують!

Тоненьке, вуглувате дівчисько аж трусилося від обурення. Отака вона вся, ця Карла, подумав я. Імпульсивна ідеалістка, яке не вміє і не бажає толерувати прозаїчні пояснення. В усьому вбачає інтриги, будь-який вияв влади — зло, а в усіх авторитетів тільки лихе на думці.

— Я — адвокат, Карло, а не приватний детектив. Свою роботу намагаюся виконувати, керуючись тверезим розумом, і волію це робити в суді, а не в засобах масової інформації, — суворо сказав я. — У нашій системі є доволі адвокатів, які відразу біжать зі своїми припущеннями й непідтвердженими підозрами до журналістів. Я до них не належу!

Карла густо почервоніла. Я бачив, як вона щосили намагається не сказати всього, що думає. То, може, вона ще не пропаща…

— Послухай, Карло, — промовив я вже дещо примирливим тоном. — Оте із незбігом у часі варте похвали — чудова робота! Я погоджуюся з тобою, що поліцейські щось недоговорюють, але ліпше не втрачати зв’язку з реальністю. Найімовірніше, патрулі спізнились тому, що вони заблукали чи щось таке ж ідіотичне. Поліція не любить визнавати своїх безглуздих промахів.

— Може, вони просто злякалися, — припустила Карла, уникаючи мого погляду.

— Існує і така ймовірність. Кому подобається визнавати своє боягузтво? Особливо у випадку, коли рішучі й швидкі дії могли б завадити убивству. Тут ідеться про серйозне нехтування службовими обов’язками. Побачимо, що скаже судмедекспертиза про час смерті. Ось тільки я переконаний, що висновок експертизи ніяк не полегшить становища мого клієнта. Не наша це справа — викривати промахи в роботі поліції.

Я бачив з її реакції, що Карла зі мною не погоджується, але я вже не мав ні сил, ні терпіння на дискусію.

— Ми працюватимемо, як я скажу, Карло. Це ясно?

Карла розвернулася і покрокувала геть з кабінету, бурмочучи щось на ходу, що я волів потрактувати, як її згоду.

— Ти якийсь розсіяний, — сказала Сюнне. — Тебе щось гризе?

— Вибач! — я відклав ніж та виделку, потягнувся по келих вина, відпив ковток. — Просто… Наскільки добре ти знаєш Карлу? Разом навчались?

— Ні, ми познайомилися через спільних знайомих. Вона значно молодша за мене.

На чолі Сюнне з’явилася маленька зморшка, яку я знаю віддавна, — безсумнівна ознака її невдоволення.

— Це тому ти запросив мене в ресторан? Щоб поговорити про Карлу?

— Ні, я запросив тебе, бо останнім часом, відколи я взяв доручення на захист Маґнуса Саннторва, між нами наче чорна кішка пробігла.

— Звучить дуже пафосно, мовби ти взяв на себе важкий обов’язок. Усе не зовсім так, Мікаелю.

— Може, і не так, але оте друге правда. За багато тижнів ти заледве кілька слів до мене промовила.

— Можливо, я просто почувалася розчарованою. Після того, що трапилося, я була геть розбита, прийшла до тебе по розраду і підтримку, а ти тільки й думав, як запустити свої кігті в цю справу.

Я відчув, як гаряче стало моїм щокам.

— А що я мав зробити, на твою думку? Що сталося, те сталося. Як би я не вчинив, ситуації уже не змінити. Так, не заперечую, я хотів отримати цю роботу, але це не має жодного стосунку до твого почуття провини. Ти почувалась би менш винуватою, якби захист дістався іншому адвокатові?

Сюнне дивилася на мене таким поглядом, ніби бачила мене наскрізь.

— То це так ти виправдовуєш свій крок? Розкладаєш по різних поличках і вдаєш, ніби не існує ніякого взаємозв’язку?

— Не має ніякого взаємозв’язку, хіба в твоїй голові, — різко відповів я.

Не встигли слова зірватися з мого язика, як я миттю про них пожалкував. Щойно я на ще один крок віддалився від Сюнне.

Прийшов кельнер, прибрав тарілки після закусок, помітив напругу поміж нами й швидко забрався геть.

— Я розумію твої почуття, я видався тобі трохи… нечулим, — промовив я, коли кельнер пішов. — Прошу вибачення за це.

— Та що з вами, чоловіками, таке. Завжди ви вибачаєтеся, але не за свої вчинки, а за скривджені почуття інших. Це не справжнє вибачення!

— Мені жаль, що ти сприйняла мій жаль з приводу вчиненого в такий жалісний спосіб…

Сюнне спробувала засміятися, але в неї нічого не вийшло. Я взяв її за руку.

— Я зовсім не мав наміру — направду — сваритися цього вечора, Сюнне!

Вираз її обличчя трохи зм’як.

— Я знаю, Мікаелю. І я вдячна тобі за запрошення. Щиро!

— А як у тебе справи поза тим? — запитав я. — Тебе далі мучить те, що сталося в Далгаймі?

— Так… Відчуття, ніби все в моєму житті зійшло на пси. Я стаю хворою, коли згадую про тих вбитих людей, не можу прогнати нав’язливу думку про свою співпричетність, хай би що ти казав. Почавши працювати адвокатом, твердо постановила собі, що не уподібнюся до тих адвокатів, яким начхати на принципи, лиш би скоренько виграти справу. Аж тут раптом сама стала такою. Як би мені хотілося ніколи й у вічі не бачити того Маґнуса!

Я мовчав, бо не знав, що сказати.

— Може, тобі взяти тиждень відпустки? — запитав я і сам відчув, як пустодзвоном прозвучали мої слова.

Сюнне крутила в пальцях келих, тримаючи його за ніжку, дивилася кудись у простір.

— Можливо… А може, мені варто закінчити адвокатську кар’єру?

Я недовірливо глянув на неї.