За браком доказів - Кріс Тведт

Доки чекав на ліфт, хтось мене окликнув. Я обернувся і побачив перед собою могутню постать інспектора Нурайде.

— Маєш п’ять хвилин, Бренне?

Я рушив за ним до його кабінету. То була трохи більша й трохи охайніша кімната за всі решта кімнат у будівлі поліції.

— Сідай! — запросив він своїм звичним грубим тоном.

— Про що йдеться, Нурайде?

— Про Маґнуса Саннторва. Слідство на завершальному етапі, то я подумав… якщо ти маєш ще якісь нез’ясовані моменти, то варто їх з’ясувати тепер, бо згодом буде запізно. Наступного тижня подаю обвинувальний висновок прокуророві.

— Щось надто поспішно!

— А навіщо тягнути без потреби? Немає ніяких підстав сумніватися у фактах, хіба ні?

— Навіть коментувати не буду.

— Ти жартуєш, Бренне? Невже щиро віриш, що існує хоч наймізерніший шанс невинуватості твого клієнта?

— Усяке можливо.

Нурайде недовірливо глянув на мене, його лисина порожевіла. Ельдар Нурайде був, поза сумнівом, з тих людей, які терпіти не можуть, коли їм суперечать. Мені дуже кортіло ще трохи його подратувати, але я втомився і хотів додому.

— Я — адвокат, чого іншого від мене сподіваєшся. Щоб я отак відразу погодився з тобою, що убив саме він?

— Та ні, звісно, ні, — силувано засміявся Нурайде. — Принаймні знаєш тепер план наших дій.

— А де психіатричний висновок? Я його ще не бачив, а він же має вирішальне значення чи як?

— Я сьогодні телефонував експертам. Як ти знаєш, твій клієнт відмовився з ними розмовляти. Але, оскільки він уже й раніше проходив обстеження, ще й багато років лежав у закритій психіатричній клініці, то це не велика проблема. Висновок уже готовий, треба лише його підкорегувати й виписати. Наскільки я розумію, несподіванок щодо діагнозу не буде. Все очікувано. Твій клієнт буйнопомішаний.

— Ясно! Експерти саме так і висловилися?

— У кожному разі, саме це мали на увазі, — без тіні усмішки відповів Нурайде. — Гадаєш, є сенс ще раз його допитати? Попередній допит нічого не дав.

— Сумніваюся, чи захоче він говорити, — сказав я. — Якщо людина психічно хвора, то навряд чи допит буде доцільним.

— Я розумію… Гаразд, Бренне! Не маєш, що додати, то… — промовив Нурайде з такою міною, начеб це я йому нав’язався і краду його дорогоцінний час.

— На одне запитання таки хотілось би почути відповідь. Я просив Маркюссена уточнити хронологічну картину прибуття першого патруля на місце злочину, але він досі цього не зробив.

— Ти про що?

— Схоже, що поліцейські витратили надмір часу на добирання від Далгайма до місця злочину.

— Та яке це з біса має значення?

— Мені просто цікаво, де вони застрягли.

Я бачив, що Нурайде ось-ось заведеться знову.

— Цілком нормальні дії поліції, — роздратовано сказав Ельдар Нурайде. — Люди, які зеленого уявлення не мають про специфіку роботи поліції, голослівно стверджують, ніби ми занадто зволікаємо. Сміх та й годі! Це реальність, а не кіно! Нема чого здіймати лемент! У тебе все, Бренне?

— Поки нічого більше не спадає на думку, — мене дуже розсердила його зверхність.

Весна починалася неквапно, її прихід супроводили важкі дощові хмари, лише зрідка прориваючись, щоб випустити сонячний промінчик і знову його сховати, не виправдовуючи наших сподівань на погідний день. У конторі спроквола тягнулися довгі стресові будні, я щовечора безсило падав у ліжко.

Не лише я мав багато роботи. Вся наша адвокатська фірма жила бурхливою діяльністю. Лише Сюнне була на себе не схожа. Жодного слова більше не зронила про закінчення кар’єри, й словом не згадала нашого побачення в ресторані. Кожна моя спроба серйозно поговорити, рішуче відміталася — вона просто змінювала тему. Сюнне мала втомлений і змарнілий вигляд, але переді мною демонструвала непробивну впертість, мовби хотіла довести, що з усім впорається сама. Це мене дратувало й водночас змушувало почуватись винним, сам не знаю в чому.

Маґнус Саннторв теж був моїм нечистим сумлінням, хоча в іншому. Я усвідомлював, що мав би провідувати свого клієнта частіше. Його давно виписали з Гаукеланна лише для того, щоб знову покласти в закриту психлікарню в Саннвікені. Інші клієнти телефонували, нудили, погрожували змінити адвоката, якщо я негайно не провідаю їх у тюрмі, і лише Маґнус жодного разу не потурбував. Тому я з легким серцем відсував його кудись далеко в закамарки свідомості, однак настав момент, коли відсувати вже не було куди.

Високий і кремезний рудоволосий доглядач зустрів мене й провів у кімнату з голими стінами й великим столом посередині. По один бік столу стояв один стілець, по другий — три.

— Ви сядете тут, — показав мені на стілець доглядач. — А ми вдвох навпроти, Маґнус посередині між нами.

— Я хотів би поговорити з ним наодинці. Я ж його адвокат.

— Ні, не дозволено.

— Можна ж не знімати з нього кайданків.

— У нас такого немає, лише гамівні ремені в надзвичайних ситуаціях. Прошу вас сидіти на стільці, коли ми його приведемо. І, будь ласка, не вітайтеся з ним за руку, не вставайте з місця і не ходіть кімнатою під час побачення. Домовилися?

На мить я побачив себе їхніми очима. Людиною, якою можна попихатися, як завгодно — сядь сюди, стань туди. Я не відповів на останнє запитання, просто дивився у вікно.

На березах напучнявіли й позеленіли бруньки, завважив я. За шибкою, поміж прутами ґрат, пурхали дві або три жваві маленькі сірі пташки з жовтими грудками. Я намагався згадати, як вони