За браком доказів - Кріс Тведт

на всі боки, не перехоплював нічиїх поглядів — слухняно дозволяв себе провадити полісменові, який міцно тримав його за передпліччя. Маґнус був одягнений у джинси й синю джинсову сорочку, що надавало йому цілком звичайного вигляду, і все ж його особа шалено притягувала увагу присутніх.

Чоловік убив свою родину. Це збуджувало, більшість дивилися на нього, як на тигра в зоопарку: ось лише за кілька метрів грізні гострі зуби, але можна безпечно розглядати.

Я підвівся, забрав Саннторва від поліцейського, підвів до стільця поряд зі своїм стільцем.

— Привіт, Маґнусе! Готовий до суду?

Маґнус не підвів очей, пробурмотів щось нерозбірливе. Я не мав певності, чи він розуміє, де перебуває і навіщо. Голосно брязнули кайданки, коли він поклав руки перед собою на стіл.

— Невже в суді потрібні кайданки? — запитала Карла. — Це якось…

— Я теж такої думки, — відповів я, але більше нічого не встиг сказати, бо позаду суддівського столу відчинилися двері.

Заскреготали, відсуваючись, стільці. Я встав, легенько потягнув за руку Маґнуса, щоб і він підвівся. Той розгубився, спершу опирався, а потім незграбно встав зі стільця. На ту мить судді вже зайняли свої місця, і публіка в залі теж почала сідати. У цьому ще одна дефініція божевілля, нічим не гірша за інші, — цілковитий дисонанс з навколишнім світом, подумав я.

Шалено заклацали камери, замиготіли спалахи — журналісти не могли відмовити собі в задоволенні знімати Маґнуса Саннторва, який розгублено розглядався навколо.

— Зйомка в суді заборонена, — нагадала Ельсе Беате Тюне. — Якщо хтось іще зніматиме, виведу з зали.

Суддя, повна, огрядна п’ятдесятилітня дама, почепила окуляри, обвела поглядом публіку. Я добре її знав, разом вивчали право в університеті. На початку кар’єри вона була трохи невпевненою і неуважною, але з роками вбулася в роль і здобула заслужений авторитет.

— Чи є потреба попередньо з’ясовувати якісь моменти до початку слухань? Прокуроре? — промовила вона.

Ґабріеллє Соммер підвелася.

— Так, ваша честь! Хотіла б просити, щоб старшому інспекторові Маркюссенові дозволили бути присутнім на слуханнях, хоча він і числиться у списку свідків і формально не має на це права, доки не дасть свідчень. Маркюссен вів слідство у справі, тому сторона обвинувачення вважає доцільною його присутність від самого початку слухань.

— Гаразд, я розумію, — кивнула суддя. — Адвокате Бренне? Коментарі? Заперечення?

— Ні, жодних, — відповів я, не підводячись.

— Я теж не заперечую.

Суддя щось занотувала в блокноті, а тоді підвела очі на Карлу.

— А ви — адвокат Кесслер, гадаю?

— Так, — відповіла Карла.

— Чудово! Можемо розпочинати!

Я рвучко встав, зі скрипом відсунувши стілець.

— Прошу дозволу на час засідання зняти з підсудного кайданки. Це — небажана й непотрібна практика.

Суддя Тюне завагалася.

— У залі три охоронці, — наполягав я. — Вважаю, цього достатньо.

— Пані прокурор?

Ґабріеллє Соммер теж трохи замнулася, а потім знизала плечима.

— Я не проти.

Маґнус хтозна чи й помітив, як з нього зняли кайданки.

— Тоді берімося до справи! — закликала суддя. — Можете попросити підсудного встати, адвокате Бренне?

Вона терпляче витягувала з Маґнуса його особисті дані: ім’я, дату народження, цивільний стан, місце проживання. Кожний пункт Маґнус підтверджував з довгими паузами, ніби був змушений копирсатися глибоко в пам’яті, щоб згадати, хто ж він є.

Суддя почала зачитувати акт обвинувачення.

«…порушення Кримінального кодексу за параграфом 275, а саме: підсудний застрелив пополудні 23 січня свого батька, Сіверта Саннторва, двічі вистреливши з рушниці; жертва померла від завданих ран…»

Суддя Тюне читала повільно, виразним, дзвінким голосом. Закінчивши, вона прискіпливо подивилася на Маґнуса Саннторва.

— Ви вчинили злочин, про який мовиться в обвинувальному висновку?

Я вичекав секунду, чи не захоче Маґнус сам відповісти, а потім підвівся і заявив:

— Мій клієнт не визнає своєї вини.

Це єдине, що я міг сказати замість свого підопічного, доки він сам не виявить бажання заговорити.

— Це означає, що він заперечує факти, на які опирається сторона обвинувачення, чи лише опротестовує карну статтю? — запитала суддя.

То він стріляв чи не стріляв — ось що мала на увазі суддя.

— Боюся, я поки що не можу дати однозначної відповіді, ваша честь, — мовив я. — Мусимо дочекатися його виступу, якщо він, звісно, забажає взяти слово.

— Зрозуміло, — суддя знову щось поспіхом записала в блокноті.

Мені цікаво було, що ж вона там пише. Можливо, тези до судового рішення. Я поклав руку на плече Маґнуса, і той слухняно опустився на стілець. Хай там що він зрозумів чи не зрозумів по суті, принаймні за годину в суді навчився сідати й вставати за командою.

— Яку наркоту вони в нього пхають? — зашипіла мені на вухо Карла. — Фацет зовсім непритомний!

Ґабріеллє Соммер була сьогодні неперевершеною. Я вже не раз слухав її вступні промови, вона, без сумніву, досконало опанувала ораторське мистецтво. Прокурор не лише володіла талантом ґрунтовного викладу справи в зрозумілий для всіх спосіб — таке багато хто утне, а ще й, не піддаючись спокусі розмалювати ситуацію яскравими барвами чи вдатися до брудних риторичних трюків, уміла вести розповідь, на диво, жваво й достовірно.

— Вона чудова, це треба визнати, — прошепотіла Карла.

Я час до часу скоса поглядав на Маґнуса Саннторва. Чоловік сидів непорушно, склавши руки на колінах. Не думаю, що він хоч щось вловлював з того, що відбувалося в залі суду. Двічі його голова впала на груди, щоразу він смикався і тихо зойкав.