Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Знявши з себе одяг, я закинула його в пральну машину і пішла в душ. Відкрила кран та сіла на дно ванної. У голові промайнула думка: «Лічильники… гроші…» – пофіг. Пофіг все! Я заслужила п'ять хвилин для себе. Струмені води приємно масажували затерплу шию, я прикрила очі. Як же добре! Але задоволення тривало лише мить.

Мені треба поговорити з дівчатами. Якщо не допоможуть, хоч виговорюсь. Трохи полегшає.

Міцна кава зашипіла в турці. Наповнивши улюблену чашку ароматним напоєм, я сіла за стіл, підібгавши ноги до грудей. Отже, мені потрібно убезпечити дитину та врятувати чоловіка. І я не можу собі дозволити вибрати щось одне. Необхідно зробити і те, й інше. Поки Аліса у Туреччині, їй нічого не загрожує. Її відпустка дає мені фору на кілька днів. І це мені на руку. Тому що в Артема рахунок може йти на хвилини.

І тут усередині мене все похололо від однієї думки: «Поки я рятую дочку та чоловіка, я зовсім забула, що небезпека може загрожувати мені самій!». Я придушила паніку, що підкотила до горла: ні, не можна падати духом і панікувати. Не можна! Мені треба спочатку потрапити до лікарні, зрозуміти, що і як із Артемом. Всі інші проблеми я вирішуватиму по мірі надходження.

Біля десятої ранку я зателефонувала Олесі.

– Доброго ранку, подруго! – почула я її бадьорий голос.

Можна було не брати до уваги секунди до пристойного для телефонного дзвінка часу. Олеся на роботі з восьмої ранку! Та зберись же, Асю!

– Олесю, у тебе є знайомі... – я знову розгубилася.

Юристи? Поліція? Бандити? Хто?! Кого шукати?!

– Ась, у тебе все гаразд?

– Так ... тобто ні! У мене проблеми. Великі проблеми, Олесю! І я не знаю, до кого звернутись. Артем у реанімації, мені загрожує небезпека, бо він вліз у великі борги. Йому проломили вчора голову і обіцяли зробити те саме зі мною та Алісою.

У телефоні виникла пауза, а потім я почула те, в чому ні на мить не сумнівалася:

– Сиди вдома, нікуди не виходь. Ми будемо упродовж тридцяти хвилин.

Ще вчора мені здавалося, що моє життя порожнє і безцільне, але зараз, дивлячись на своїх подруг і Романа, я зрозуміла одну просту істину: заради такого справді варто жити. Коли люди кидають усі свої справи і поспішають тобі на допомогу – це означає, що ти не прожив свій час даремно, а все ж таки зробив щось добре і важливе. Життя не може бути порожнім доти, доки тобі є, за кого переживати. І поки що є, кому переживати за тебе.

– Поки Аліса відпочиває, житимеш у нас. – Олеся говорила абсолютно впевненим тоном, що не терпів заперечень. – Рома зараз не сильно завантажений по роботі. Удвох і на машині пересуватися буде не так небезпечно. Їдьте до Артема, а ми з Наталкою поїдемо поспілкуємося з однією людиною.

– З якою ще людиною? – напружився Рома.

– У мене клієнт один є, бізнесмен із великими зв'язками. – включилася Наташка. – Я його супроводжую у ділових поїздках за кордоном як перекладач.

– Чи лише перекладач? – іронічно посміхнувся Рома. – І за наявності штату співробітників, їздиш сама особисто?

Щоки Наташі спалахнули, але вона швидко змінила тему.

– Ця людина має своїх людей скрізь: і у верхах, і у низах. Розумієш? Я впевнена, що він зможе допомогти нам!

– Так, поїхали. Ми втрачаємо час! – Олеся почала підганяти всіх, виштовхуючи з кухні до коридору, а сама зібрала всі чашки до раковини і відкрила кран. – Після лікарні одразу поїдеш до нас, і це не обговорюється. Візьми з собою все, що тобі потрібно на перший час.

Я схопила невелику дорожню сумку, закинула в неї білизну та кілька комплектів одягу на зміну, взяла ноутбук, зарядку для телефону і за п'ять хвилин вже сідала в машину до Роми.

– Ти щось знаєш про ту людину, до якої вони поїхали? – запитав Рома, піднявши одну брову.

– Сама здивована, Ромка. Вперше про нього чую.

– Не подобається мені все це. – буркнув Роман і завів двигун.

Піднявшись уже знайомим шляхом на третій поверх лікарні, я впевнено натиснула на дзвінок реанімації. За кілька секунд клацнули двері і в коридор вийшла медсестра.

– Я дружина Селіванова Артема. Мені потрібно поговорити з лікарем.

Медсестра пішла, і ми з Ромою знову залишилися вдвох у коридорі. При денному світлі він не виглядав таким страшним, як учора. Сьогодні взагалі якось усе сприймається інакше та легше.

– Селіванова? – двері знову відчинилися і в коридорі з'явився лікар. Повна протилежність учорашньому «м'яснику». Худорлявий, невисокого зросту з мудрим поглядом і легкою сивиною на скронях, що виглядала з-під країв медичної шапочки.

– Так, лікарю! – я підскочила йому назустріч. – Як він?

– Ваш чоловік народився у сорочці. Ми провели обстеження, і воно показало, що все не так погано. Проте якийсь час йому потрібно буде провести в лікарні. Ситуація дещо ускладнюється гематомою. Мабуть, сильно його приклали. Як ви його виявили?

Я коротко виклала події минулого вечора.

– Сам прийшов? – лікар щиро здивувався. – Треба ж! Зазвичай після такого удару людина моментально втрачає свідомість.

– Сам прийшов, лікарю. Хвилин п'ять розповідав, що до чого, а потім прийняв душ, ліг у ліжко і там втратив свідомість.

– Дивовижна штука людський мозок! – лікар розвів руками. – Точно вам говорю, ваш чоловік у сорочці народився! Пощастило йому.

– Коли він прийде до тями?

– Все залежить від його організму. Одним потрібен день, іншим тижні. У будь– якому випадку, поки що вам тут робити нічого. Про всі суттєві зміни ми вас повідомимо. Як тільки прийде до тями, його переведуть до нейрохірургічного відділення, там ви його зможете відвідати.

Тут я згадала щось важливе. Нахилившись до лікаря, майже пошепки запитала:

– Лікарю, я знаю в цій ситуації ви зобов'язані ...

Але не встигла я домовити, як почула відповідь:

– Не турбуйтесь. Ваш свекор це питання вже вирішив. Був тут уночі.

Від душі відлягло. Я попрощалася з лікарем і поглядом зачепилася за стілець, на якому вчора молилася. Думково подякувавши Богу за допомогу, натиснула кнопку виклику ліфта та поїхала до Олесі та Роми. Тепер я мала вирішити ще одну складну проблему.