Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Ася

Якщо ув'язнити людину в темниці, скувати в кайдани, зв'язати і тримати в темряві – їй ніколи не буде настільки погано, як іноді буває бути просто наодинці зі своїми почуттями та думками.

Сидячи в похмурому лікарняному коридорі, на дерев'яному стільці радянських часів, я копалася в собі, аналізувала, знову проживала події свого життя, знову аналізувала. Я знала, що логіка у всіх моїх діях завжди була. Були вагомі підстави вчинити так, а не інакше. Але зараз я усвідомила, що багато відбувалося більше емоційно і інтуїтивно. А мало відбуватися серйозно, зважено й усвідомлено.

Чи правильно я жила? Та яке тепер це має значення? Хто кого зламав, хто кому зробив боляче і наскільки сильно… – все це втратило сенс. Ми всі: я, Артем, Олексій, його Олена – немов герої якоїсь гри, діємо за заздалегідь спланованим сценарієм. Рівно так, як хтось задумав. Немає більше відчуття себе. Я більше не відчувала, що мої дії – то моя воля і моя відповідальність.

І настала нескінченна безпорадність. Адже якщо ти немічний, то ніхто не зможе допомогти. Має бути хоча б бажання діяти. Але його більше немає. Заради чого? З якою метою мені намагатись? Дочка вже доросла. Мені скоро сорок. І в мене немає ні мети в житті, ні опори, ні сім'ї, ні коханої людини. Нічого. Все монотонно і рівно. Все раптом втратило свою цінність і стало просто байдуже.

З роздумів мене вивів звук кроків, що наближався за дверима реанімації. Я різко встала зі стільця в очікуванні. «Нехай із ним буде все добре! Боже, будь ласка, хай із ним усе буде добре! Я віддам усі гроші, погашу його борг і поїду кудись далеко, щоб почати все з нуля. Але дай йому шанс, будь ласка!». Немов у вповільненій дії, я бачила, як опускається ручка дверей, відчиняються самі двері пропускаючи на підлогу темного коридору яскравий промінь світла і продовжувала молитися.

У коридор вийшов величезний лікар. Чоловік під два метри на зріст і широчезний у плечах. Мені подумалося, що таких у лікарню взагалі не можна, їм м'ясниками тільки працювати.

– Ви дружина Селіванова? – почула я запитання.

Втім, воно був риторичним. У коридорі з відвідувачів я була зовсім одна. Не чекаючи відповіді, він продовжив:

– У вашого чоловіка тяжка травма головного мозку, зараз він перебуває у стані коми.

Мої ноги не витримали, і я опустилася на стілець. Затиснувши рукою рота, намагалася придушити емоції, щоб не заридати вголос.

– У стан коми ми його ввели медикаментозно. Це зараз необхідно, щоб розвантажити організм, виключити набряк мозку і дати можливість запустити йому власні захисні ресурси.

– Ви допоможете йому? Будь ласка! Допоможіть йому! – я скочила зі стільця і, вхопившись за рукав його халата, почала хапатися за якісь просторові надії.

Лікар прочинив двері:

– Лілю! Накапай жінці заспокійливого! – повернувся знову до мене. – Ви повинні розуміти, що ми не небесна канцелярія, а ті, хто вперто з нею бореться. Наше завдання – залишити людину в живих, а не віддати їм. - він підняв вказівний палець, вказуючи на стелю. – Ми не всесильні, але дещо вміємо. І, повірте, завжди робимо все можливе.

– Я розумію… – я кивала, але насправді нічого не розуміла. Рівно ні-чо-го! – Що йому потрібно? Як я можу допомогти?

– До завтра ми спостерігаємо за всіма показниками, візьмемо аналізи і лише тоді буде зрозуміло. Вам краще поїхати додому, відпочити. Приїжджайте завтра по обіді. Буде мій колега. Я лише черговий реаніматолог. Думаю, він вам дасть більше інформації.

Ледве видавивши з себе «Дякую!» я знову кивнула. Стиснула ремінець сумки так, що відчула, як нігті впиваються у шкіру долоні. Дістала телефон. Потрібно зателефонувати свекру, повідомити.

Вийшовши надвір, я вдихнула повні легені свіжого повітря. Повідомила батьку Артема про те, що трапилося, поклала слухавку і хотіла було викликати таксі, але передумала. Незважаючи на пізній час, на вулиці ще були люди. Мені теж треба пройтися, розвіяти все те, що назбиралося в моїй голові за день. Я вийшла за ворота лікарні та пішла під ліхтарями вулиці у бік району, де мій дім. Як дивно звучить ця фраза "мій дім". А чи маю я свій дім? Квартиру, куди я йду, я зовсім не відчуваю тим місцем, де саме дім: спокій, затишок та рідні стіни, де тобі завжди комфортно.

Я йшла, повністю занурившись у свої думки, не помічаючи нічого навколо. Мені треба через це все пройти. Я ж сильна, я впораюся. І все буде добре. І одразу ж починали долати сумніви: Артему, напевно, зараз знадобляться гроші на лікування, тоді я не зможу погасити його борги і від цих людей можна чекати всього, що завгодно.

За своїми думками я не помітила, як дійшла до парку неподалік будинку. Опустилася на лаву і спершись ліктями об коліна, закрила обличчя долонями.

Однозначно мені потрібно до когось звернутись по допомогу. Нехай не фінансово, але хоча б порадою, як правильно вчинити зараз у цій ситуації. Але до кого? Перебираючи в голові всіх знайомих, я не помітила, як настала глибока ніч.

Я піднялася з лави і пішла у бік будинку. Лікар правий, мені треба відпочити. У такому стані я не можу нормально мислити та приймати рішення.

Вдома на мене чекала приголомшлива тиша, яка почала давити і проникати під шкіру одразу, як я переступила поріг. Така, як була у батьків вдома, коли їх не стало. Тиша, від якої хочеться вити і лізти на стіни. Скинувши взуття, я увійшла до спальні. Відкрила ноутбук та ввімкнула якийсь фільм. Просто для фону, щоб не було цієї жахливої ​​тиші. Завтра. Все завтра. Настане ранок і з ним прийде вирішення всіх проблем. Я впала на ліжко і майже одразу заснула.

Ранок настав раптово. Просто мозок прокинувся, і картинки вчорашнього дня помчали в голові одна за одною. Я розплющила очі і виявила себе в одязі на покривалі. На екрані ноутбука застигло зображення із титрами. Все тіло ломило, шия затекла від того, що я заснула у незручній позі.

Піднявшись з ліжка, я визирнула у вікно: сонце піднялося ще не високо, годин сім ранку, напевно. Зовсім ще зарано. Але чомусь відчувався якийсь приплив енергії та сил.