Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

– Маю трохи грошей. Близько тисячі доларів, назбирала подарунки до свят від дідуся. Якщо допоможе, то…

– Дякую, але не допоможе, Алісо. Цього замало. Батько каже, що нам залишатися тут небезпечно, треба поїхати. Тому бери свої гроші та лети із дівчатами відпочивати. Там тобі буде безпечніше.

– А ти? – вона злякано поглянула на мене.

– А я буду тут із батьком. Йому потрібна допомога, ти сама бачила.

– Але мамо?!

– Не "мамо", а я так вирішила. Все буде добре не хвилюйся.

***

Через кілька годин я провела Алісу до таксі.

– Прилетиш, повідом, що все гаразд. Я буду хвилюватися.

– Добре, мамо. Ти також будь обережна.

Ми обнялися і Аліса сіла в машину. Я провела поглядом автомобіль, що виїжджав з двору, і повернулася додому. Зачинивши двері, попрямувала до кімнати Артема.

– Спиш?

Артем навіть не ворухнувся. Я підійшла ближче, щоб побачити його обличчя в темній кімнаті.

– Артеме? – ніякої відповіді. Мене переповнило неприємним передчуттям. Схопила його руку і намацала пульс. Серце б'ється. Почала трясти його легенько за плечі, але знову ніякої реакції. Переконавшись, що він непритомний, я рішуче схопила телефон і набрала номер швидкої допомоги.

Господи, що це таке? Мені стало дуже страшно. Аліса полетіла, Артем непритомний. Я залишилась одна. Наодинці зі своїми думками, страхами та сумнівами. Я сповзла по стіні на підлогу і по щоках покотилися сльози. Мені навіть по допомогу звернутися нема до кого. Подзвонити дівчатам? Ні, вони не зможуть нічим допомогти, тільки розхвилюються. Та й Артема вони недолюблюють. Не хочу. Марині? Точно! Ось її допомога мені не завадить. Я маю бути сильною. Чуєш, Асю? Ти маєш бути сильною!

Я струснула головою, відкидаючи геть зневіру і витерла рукою сльози. По стелі закружляли сині відблиски – швидка вже у дворі. Я кинулася до дверей, наче це могло прискорити час, але хвилини, поки лікарі піднімалися в ліфті, здавались нескінченними. Нарешті двері ліфта з грюкотом відчинилися, і до мене звернувся чоловік у медичній уніформі з ящиком у руках.

– Сюди, проходьте.

Лікар за лічені секунди одягнув бахіли, вимив руки і попрямував за мною в кімнату Артема:

– Світло увімкніть!

– Чому одразу швидку не викликали? – підійшовши до дивану, він розпочав огляд, ставлячи мені уривчасті запитання.

– Я ... він ... – блін, ну що ж я не можу зібратися і заїкаюся?! – Він заборонив викликати, сказав, що відлежиться і все.

– А ви сама не бачите, в якому він стані?

Я розгубилася і закусила губу. Чому я повелася на це? Мені ж не п'ятнадцять років, маю усвідомлювати всю серйозність ситуації. Лікар правий, необхідно було поводитися впевненіше і наполегливіше.

Лікар одягнув рукавички, дістав шмат вати та нашатир. Провів перед носом Артема. Я чекала, що, як у кіно, він зараз отямиться, але дива не трапилося. Артем не реагував.

– Він був у свідомості, крім ран і того, що його нудило – більше не було, на що скаржитися, я подумала...

Виправдовуюсь, наче школярка, яка не вивчила урок…

– Ви не подумали. – продовжував докоряти мені лікар, дістаючи шприц та ампулу із пластикового саквояжу. – Те, що його нудить – ознака струсу мозку, а можливо, й тяжчої травми. Ви знаєте, що у ньго після удару? Ви що рентген?

Як же я не люблю наших лікарів! Тебе викликали допомогти, але ні – треба відчитати, принизити.

– Визнаю, що була не права. - зніяковіло визнала свою провину, після чого він нарешті припинив мені докоряти.

Лікар зробив Артему укол, склав шприц та рукавички, після чого підвівся:

– Госпіталізуватимемо, зберіть все необхідне.

Я кивнула і метнулася на кухню. Навіщо? Що я хотіла. Ася, та зберися ж ти! Мені коштувало неймовірних зусиль зосередитись і зібрати Артему речі. На той час у квартиру піднявся ще один санітар із ношами.

– Знайдіть когось, щоб допомогли винести його.

Немов божевільна я вискочила на сходову клітину і почала дзвонити у двері всім сусідам. Навела паніку в під'їзді, але, дякувати Богу, знайшла допомогу.

– Я поїду з вами. – твердо відрізала я, натягуючи босоніжки і хапаючи сумку.

Лікар ледь помітно кивнув і вийшов із квартири. Якось зачинивши двері, на слабких ногах я спустилася у двір. Дорога до лікарні здавалася нескінченною. Лікар та санітар мовчали. Я дивилася на бліде обличчя Артема і сподівалася, що ось– ось побачу ворушіння вій чи губ, що він подасть якісь ознаки життя. Це я винна у всьому! У нас була чудова родина доки я все не зіпсувала. Тоді він і пустився у всі тяжкі. Він же був добрий, уважний, дбайливий! А я його зламала. Сльози зрадницьки знову покотилися по щоках.

– Слізьми ви не допоможете. – почула я голос лікаря збоку.

Я повернула голову і подивилася йому в обличчя.

– А ви йому допоможете? Скажіть?

Лікар глибоко зітхнув:

– Наша справа – надати першу допомогу та максимально швидко доставити до лікарні.

Він відвів погляд і всередині мене все обірвалося. У мене наче відібрали останню надію.

Так, ми з Артемом віддалилися один від одного, стали чужими людьми, і я навіть хотіла, щоб він пішов, зник ... Але не отак!

Карета швидкої допомоги зупинилася біля приймального покою лікарні, і важкі бічні двері з гуркотом від'їхали убік. Санітар попрямував у відчинені двері і одразу з неї повернувся з двома чоловіками та каталкою.

Я впіймала себе на думці, що все моє тіло тремтить і не підкорюється мені. У голові цілковита каша, руки тремтять, ноги скам'янілі, не можу ступити й кроку. Артема повезли до приймального покою, а я все стояла, дивилася на зоряне небо, на вікна лікарні, що світилися, відчувала легкий літній вітер на своїй шкірі і намагалася зібрати себе до купи.

Це карма, Ася. Ти зробила велику помилку, тобі і нести весь цей тягар далі.

Активізувавши якийсь внутрішній резерв, я все ж таки зрушила з місця і попрямувала всередину. Артема ніде не було, його вже відвезли кудись лабіринтами лікарняних коридорів.