Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Поки я сумнівалася, кава зрадливо втікла з турки і, голосно шиплячи, залила плиту. Попила смачної кавусі. Я зварила ще порцію кави, додала вершки, цукор і вийшла на балкон подихати свіжим повітрям.

Швидко набравши повідомлення Алісі з переліком продуктів, озирнулась на сусідні будинки. Цікаво… У якому ти живеш? Втім, не має значення. Важливо зараз зібрати грошей і або виїхати звідси, або розрахуватися з Артемом, щоб він виїхав. У жодному разі так жити далі неможливо. Аліска не сьогодні – завтра вискочить заміж та сенсу жити з Артемом в одній квартирі взагалі не буде. Точніше його вже давно немає. Але поки що… Я важко зітхнула.

На той момент, як трапилася наша сварка, ми вже продали однокімнатну квартиру Артема та квартиру моїх батьків. Об'єднавши фінанси, купили простору трикімнатну у новому житловому комплексі та зробили там ремонт. Звичайно, після того, як він підняв на мене руку, я хотіла зібрати свої речі та піти. Якою б винною я не почувалася, всьому є межа. Тільки йти мені не було куди. Все, що в мене залишилося, – це дача батьків. Але це п'ятдесят кілометрів від міста, а Аліса ходила в школу.

Ми так і продовжили жити в одній квартирі, але у різних кімнатах. Свої речі він переніс у вітальню і спав на розкладному дивані. Я ж лишилась у спальні. Ми майже не спілкувалися, за винятком випадків, коли в цьому була необхідність. Потім у Артема стало звичкою іноді взагалі не приходити ночувати додому. Звичайно, я знала, що причина цього – жінка. Він молодий чоловік у розквіті сил і потребує не тільки регулярного сексу, але й уваги. Так влаштована людина.

Усвідомивши, що я його втрачаю, у моїй душі оселилися сумніви, а чи не полюбила я його за цей час, що ми разом. Мені було справді боляче розуміти, що мій чоловік віддаляється і ходить до іншої. Але, прислухавшись до своїх почуттів, зрозуміла, що ні. Я не любила його. Цей біль був від втрати близької людини, друга. І, певно, ще якась частка егоїзму. Не більше.

Через рік після того випадку я не витримала і запитала:

–  Артеме, може краще розлучимося і роз'їдемося, ніж ось так?

Він уже збирався вийти з кухні, але почувши моє запитання зупинився і мовчки кивнув головою.

–  Розлучимося обов'язково. Ось тільки повернеш мені мою частку за квартиру, щоб мені було куди з'їхати, і я одразу піду.

Я від подиву аж рота відкрила.

–  Ти жартуєш?

– Я цілком серйозно. Грошей у мене на квартиру немає, до батька переїжджати – не варіант, сама знаєш. Або розмінюємо цю квартиру і роз'їжджаємось, або заряджаємось терпінням і живемо так. Обирай.

–  Якщо ми продамо цю, максимум, що ми зможемо – це купити дві однокімнатні.

Ідея розміну мені взагалі не подобалася. Нам із Алісою удвох, звичайно, вистачило б і однієї. Але в цю квартиру я вклала батьківську двокімнатну. Та й комфортно жити звикаєш швидко, і ми обидві з дочкою звикли до того, що маємо свій особистий простір.

–  Ось тому я пропоную варіант із викупом моєї частки.

–  Але ж ти чудово знаєш, скільки я заробляю. В мене немає таких грошей!

–  Я запропонував, вирішуй сама. Зрештою, можемо далі жити тут, доки не з'явиться можливість роз'їхатися. Мені не горить.

Він роздратовано пересмикнув плечима і вийшов, а я залишилася сидіти на стільці, розмірковуючи, де мені взяти такі гроші.

Деякі заощадження в мене були. Приблизно третина суми. Але Артем мав великі проблеми. Вони з друзями потрапили в погану історію, пов'язану з криміналом, і мені довелося багато віддати, щоб відкупити чоловіка від проблем із законом. Тепер у мене залишилося настільки мало, що це навіть не вважається.

З того дня я почала працювати на знос: набрала учнів, ночами брала переклади і спала кілька годин на добу. Але й це ні про що. За дев'ять років мені вдалося зібрати лише половину суми. А нещодавно мене осяяла думка: «А чи не продати дачу?!». Чому б і ні? Місце відмінне, цегляний будинок, з водопроводом, опаленням і каналізацією, капітального ремонту не вимагає і ділянка досить велика.

Клієнтів я знайшла швидко: сімейна пара Тетяна та Руслан приїхали, подивилися і одразу на місці прийняли рішення. Я полегшено видихнула. Тепер я мала майже всю суму, ще трохи і можна буде віддати гроші Артему.

–  Ма, я вдома! – почувся голос дочки з коридору.

Я вийшла з балкона та пройшла на кухню.

–  Аліско, ти голодна? Я поки що курку замариную і в духовку поставлю. Якраз буде готова, доки ти речі складеш.

–  Мамуль, валізу можу твою взяти? Повірити не можу, що завтра буду на морі!

Море… Десять років я не могла собі дозволити з'їздити і по– людськи відпочити. Але Аліса має іншу історію. Все, що їй потрібно – без проблем спонсують Артем та дідусь.

–  Звісно, ​​бери.

– Ти цього року знову без відпустки? Ти ж можеш працювати з будь– якого куточка світу.

Аліса знає, що у нас із Артемом проблеми у стосунках. Ось тільки не знає, що я маю віддати йому гроші. Ні до чого їй ці подробиці про наші торгово– економічні відносини. Вона вже доросла, багато що розуміє і абсолютно спокійно прийняла новину про те, що ми не хочемо жити разом.

–  Не поїду, Аліско. Хочу просто спокійно попрацювати. А їхати кудись просто немає настрою. Поїдеш – передай морю привіт. Можливо, наступного року і я з'їжджу.

Прозвучало це сумно.

– Не розумію, тебе, ма. Ти маєш можливість поїхати відпочити, і не користуєшся нею. Могла б я так працювати, взагалі зняла б собі бунгало десь в Тайланді і працювала б звідти. Але гаразд, тобі видніше.

Я кивнула, запалила вогонь у духовці і почала натирати курку спеціями. У коридорі почувся клацання замку. Повернувся Артем. Почувся гучний шурхіт. Я здивовано обернулася на звук: щось не так. Занадто рано. Він або приходить дуже пізно, або взагалі не приходить. Але о п'ятій вечора? Такого не було вже давно.

– Алісо, дай мені аптечку!

У Аліси вислизнув ніж з рук і вона, схопивши з кухонної шафки коробку, помчала в коридор.