Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

По Олесі було видно, що Наташу вона в цій ідеї підтримує, але переживає, як я відреагую. А як? Я і сама все це чудово розумію. Потрібно розлучитися з ним та починати жити нормально. Ось тільки…

– Я подумаю.

– Ась... – Олеся все ж таки зважилася. – Послухай, тут нема чого думати. Тут усе зрозуміло. Скільки разів він ставив вас із Алісою під загрозу? Так, настільки серйозно вперше, але це не востаннє. Він не зупиниться та не зміниться. Будь ласка! Ми бажаємо тобі лише добра і хочемо допомогти. Але ми не можемо постійно розгрібати проблеми Артема.

– Ти натякаєш на те, що або я обіцяю, або можу забути про вашу допомогу? – здивовано подивилася я на Олесю.

Подруги переглянулись між собою. Цей епізод розмови вони вже обговорювали, і він був спланований. Мені стало прикро. Чисто по-людськи. Ні, частково я їх розумію, впала їм на голову через проблеми чоловіка. Але це якось... жорстоко.

– Дякую за те, що дала притулок і вам, Наталко з Петром дякую. Але, мабуть, мені потрібно ставати дорослою та вирішувати свої проблеми самостійно.

– Ась, ти що? Образилася? – Наташка схопилася з табуретки так, що та аж хитнулась, і кинулася до мене, зупиняючи. – Ти завжди, чуєш, завжди можеш розраховувати на нас! Але те, що робить твій чоловік – у жодні рамки не лізе, розумієш?

– Розумію. – я стояла і дивилася Наталці в очі. – Я все чудово розумію. Я істота розумна. Але є речі, про які ви не знаєте. Я не можу просто взяти та пообіцяти вам його покинути.

– Так розкажи! Чого ми не знаємо? – знову включилася в бесіду Олеся.

Я повернулася за стіл, спираючись на руки. Господи, чого так складно все, га? Провівши руками по обличчю, ніби скидаючи з нього невидимий пил проблем, я подивилася на подруг:

– Гаразд. Розповім. Давно час, мабуть. Все одно не можу більше все це варити у собі. Все почалося десять років тому, коли Артем дізнався, що Аліса – не його дочка.

Я подивилася на дівчат, чекаючи бурхливої ​​реакції на цю новину. Але її не було.

– Що? – спитала спокійно Наталка, розвівши руками, ніби я вимовила очевидні речі. – Чого ти дивишся на нас? Ми про це давно знаємо.

Я витріщила очі:

– Звідки?

– Та тільки ідіот, дивлячись на Лисичку міг не здогадатися, що вона дочка Семенова. – емоційно випалила Олеся. – У неї ж очі один в один, як у Олексія.

– Охрініти! Тобто, весь цей час ви знали? І жодного разу мені не задали жодного питання?

– Ну… ми вирішили, що якщо ти сама цієї теми не торкаєшся, значить і питати не варто. А взагалі, так, зрозуміли все давно, коли Алісці рік десь був.

Я була в шоці. Обидві мої подруги мене здивували. Зазвичай у делікатних питаннях їх просто розбирає цікавість, а тут стільки років - і жодного питання.

– До того ж, – продовжила Наталка, – ти так болісно реагувала на спогади про Семенова, що ми не хотіли зайвий раз нагадувати.

– Це все давно вже у минулому. – махнула я рукою. – Вже нормально реагую. До того ж, ми з ним зустрілися, поговорили і все це залишили в далекому минулому.

– Як це, зустрілися? Коли? – здивовано скочила Наталка.

– Ось нещодавно. Я їздила до батьків і зустріла його у селі.

– І ти розповіла йому про Алісу?

– Ні, дівчата. Йому про це знати не треба.

– Ось повністю тебе підтримую! – ствердно кивнула Олеся. – То що з Артемом? Продовжуй.

І я розповіла, як усе було, як є і що я збирала гроші, продала дачу, щоби віддати їх чоловікові і з ним розлучитися.

– Тобто він із тебе зажадав гроші за свою частку квартири? Серйозно? – обурилася Наталка. – От же падлюка!

– Тсс... Чого ти? – здивувалася я її ​​реакції. – Йому справді нікуди йти.

– Ася, твою матір! – Наталку понесло. – Ти його ще й виправдовуєш? Хто винен, що він у житті нічого не досяг, не заробив, не відклав? Хіба ти? Якого біса ти маєш це все розгрібати одна? Він навіть те, що було, прасрав! Він і в борги вліз, підставивши тебе. А ти його борониш? Прокинься, подруго! Та я б відразу після такої заяви зібрала б речі, доньку в оберемок і поїхала жити на зйомну квартиру!

– До речі, Ася, оренду квартири із твоєю зарплатою ти потягнеш. – знову втрутилася спокійна Олеся.

– Так! Досить. Поспішаю нагадати, що в цю трьокімнатну вкладено двокімнатну моїх батьків, яку вони заробляли дуже важко! А Артем – це та людина, яка в найскладнішу хвилину мого життя подала мені руку допомоги і витягла мене з пекла! Тож давайте ми закінчимо цю розмову. Я не обіцяю, що одразу з ним розійдуся, але вирішу це питання пізніше. Зараз треба знайти цього Парфьонова, поки він не дістався мене, Аліси чи Артема.

Наталка пирхнула, але більше нічого не сказала.

– До речі, Аліса і ти у безпеці. А ось Артем. Хтось ще знає, що він у лікарні? – звернулася до мене Олеся.

– Ніхто. Я, ви та Аліса.

– Ти їй розповіла? – запитала Наталка.

– Так, сьогодні з нею говорили.

– Ти ж розумієш, що вона там зараз міняє квитки і пакує валізу? – запитала Наталка, знову піднявши брови.

О Боже! Я якось взагалі не подумала, що це ж Аліса! Вона так спокійно відреагувала, а я так була зайнята своїми думками, що зовсім не врахувала її характер та натуру робити все по-своєму!

Я кинулася до кімнати за своїм телефоном і швидко набрала номер Аліси.

– Так, мамо?

– Алісо, ти де зараз? Ти ж не зібралася повертатися додому?

– Так, я їду до готелю і звідти до аеропорту.

– Алісо, тобі не можна зараз повертатися, чуєш?

Але вона мене перебила і твердо наполягла на своєму:

– Ні, мам, я вважаю, що маю повернутися. Якби знала вчора, що все так серйозно, то й взагалі би не летіла.

Господи, у кого вона така вперта?! Чому не можна просто довіритися матері та зробити так, як вона просить?

– Доню, послухай мене! Батько тут накоїв серйозних проблем. І мені, і тобі загрожує небезпека. Важливо, щоб ти залишалася там, доки тут усе не вирішиться, чуєш? Ці люди хочуть грошей, я їх маю, я віддам. Але поки ти там, я можу тут спокійно вирішувати проблеми, не переживаючи ще й за тебе. Про мене не турбуйся, я живу у тітки Олесі, тут мене не знайдуть. Але я дуже тебе прошу, будь ласочка, прислухайся до мене і залишайся поки що там.