Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Олексій

Висадивши Алісу біля її готелю, я попрощався і вирішив повернутись до себе. Поки я їхав, з голови не виходила зовнішність дівчини. Дуже вже її губи перетнулися з моїм минулим. Але я заспокоював себе тим, що існують схожі люди, що бувають навіть двійники і що до Асі ця дівчина не має жодного стосунку. Цього просто не може бути.

Потім мої думки перейшли на Асю. Чомусь згадалася наша перша ніч у покинутому будинку. Як мені хотілося її розглянути, але було темно. І вже тоді я відчував у цій дівчині щось дуже близьке, рідне. Їй було погано, і мені було погано. Хотілося їй допомогти, захистити від гніву батька. Так давно все це було, ніби й не зі мною зовсім.

До горла підкотилася якась гірка туга. Я ввімкнув радіоприймач у машині, але з нього почувся якийсь швидкий турецький гомін, від якого я мало не збожеволів і навіть скривився. Перемкнувши кілька радіостанцій, почув знайому пісню та почав підспівувати.

Ця пісня мені дуже подобається вже багато років. Знаю її напам'ять, а про що співається – не тямлю. Англійської не знаю. Ось Ася зрозуміла б відразу, що там співають.

Я посміхнувся сам до себе, продовжуючи співати. Нерозумно питати її про це, звичайно. Доїду до готелю, пошукаю переклад в інтернеті.

Дорога назад пролетіла майже непомітно. Повернувшись у номер, я насамперед прийняв душ, одягнув свіжий одяг і впав на ліжко. Трохи полежу, спущусь у ресторан на вечерю, а потім піду гаяти вечір до моря.

Як справи там у вас? – написав я Вірочці.

Відразу надійшла відповідь:

«Добрий день, Олексію Олександровичу! Все гаразд, все йде за планом. Дрібні проблеми вирішуємо самостійно. Нічого такого, що потребує вашої уваги.»

Чудово. Добре, що з усіх кандидаток я вибрав найрозумнішу. Можна хоч трохи розслабитись.

Ще якийсь час я полазив по інтернету, почитав переклад пісні, здивувався тому, що інтуїтивно її сенс я вгадав і не помітив, як настав час вечері.

Спустившись у ресторан, я помітив, що людей в готелі значно поменшало. Навколо вже спокійно можна було знайти собі вільний столик, і я з сумом зазначив, що і переді мною місце знову пустує.

Я не сопливий лицар сумного образу, але вірю, що люди з'являються в нашій долі не випадково. Навіщо у моїй з'явилася Русалка – я не зрозумів. Спочатку впала на голову, а потім так само раптово зникла. Ця зустріч не залишила відчуття завершеності, розуміння чи якогось життєвого уроку. І питання, для чого вона була – так і залишається нерозгаданим.

Розблокувавши телефон, я набрав повідомлення:

«Як долетіла?»

Поки чекав на відповідь, встиг озирнутися на всі боки. Ось тільки вже без колишнього ентузіазму. Бажання знайомитись з кимось не було. Чисто із інтересу. За одним із столиків помітив двох симпатичних дівчат, які стріляли очима на всі боки, привертаючи увагу чоловіків. У обох на руках обручки. Я скривився: от і відпускай дружину на відпочинок із подругами після такого!

Подивився трохи ліворуч і впіймав на собі погляд бабусі. Ну як… «бабусею» назвати складно. Скоріше, «дама поважного віку». Виглядала жінка дуже гідно та доглянуто. Одягнена з голочки, сиве волосся викладено в красиву зачіску. Видно, що живе не бідно. Вона посміхнулася, побачивши мою реакцію на двох заміжніх, і відвела очі, продовжуючи вечерю.

До речі, вечеря! Я мало не забув, навіщо прийшов. Взявши в руки ніж та виделку, взявся за рибу та овочі.

«Долетіла добре. Вже відпочиваю після перельоту вдома. А ти як?»

Витерши руки серветкою, швидко набрав:

«Без тебе тут нудно та сумно. Вечеряю наодинці.»

Додав наприкінці сумний смайлик та надіслав повідомлення. Більше Вероніка нічого не відповіла, знову залишаючи за собою порожнечу та запитання. Доївши свою вечерю, я залишив ресторан і, захопивши з номера рушник, подався на пляж.

Повітря вже було не таким гарячим, сонце хилилося до горизонту. Я роззувся і босоніж пішов по воді берегом. Тепла вода приємно огортала ноги. Так, мабуть, більше нікуди не поїду. Досить і того, що чотири дні я вивчав околиці та місцеву кухню з Нікою, та й сьогодні накатався.

Буду на самоті насолоджуватись пасивним пляжним відпочинком. Залишилось лише кілька днів, а я ще навіть не виспався нормально.

Я блукав берегом до тих пір, поки відпочиваючі не почали розходитися. Поклав рушник на вільний лежак і зайшов у воду. Дійшовши до глибини по плечі, відштовхнувся ногами від дна, пірнув, виринув і поплив у бік обрію. Помахи руками залишали приємне відчуття в м'язах, які скучили за рухом. Тут я зовсім забив на тренування і зараз відчував і моральне, і фізичне задоволення від того, що просто плив.

Коли тіло трохи втомилося, я перекинувся на спину і ліг на воду. Усі звуки, думки, проблеми та турботи різко зникли. Я просто розслабився, довіривши своє тіло морю. Заплющив очі і зосередився на відчуттях.

Це чистий кайф! Жодна робота не варта того, щоб жертвувати відпочинком! Як би важко не було, але потрібно зупинятися і давати собі перепочинок. Більше ніколи не дозволятиму своїй роботі мене захоплювати на всі сто відсотків, як останні кілька років. Я просто хочу жити, насолоджуватись життям, радіти простим життєвим речам, звертати увагу на дрібниці, максимально яскраво відчувати емоції. І це насправді цінно.

Я повернувся на берег якоюсь іншою людиною. Оновленою. З новими почуттями та думками, відчуттям самого себе.

Витерши тіло рушником, я ліг на лежак.

Адже справді. Як часто ми собі щось забороняємо, відкладаємо, змінюємо свої плани завжди на користь справи, але не на користь своїх щирих бажань. Я так половину свого життя прожив. Не для себе, а для когось, для чогось. Але не тому, що я хотів жити саме так.

Я згадав, як після армії мріяв про майбутнє. Як бігав за дівками, планував ремонт будинку матері, зовсім не збирався одружуватися. Це не поспіхом, колись пізніше. Встану на ноги, доб'юся чогось у житті і ось тоді заведу сім'ю, в якій обов'язково буде багато дітей, кохання та взаємоповага.