Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

– Вибач, Ромчику. Я це вирішила щойно. Ти поки відпочинь, скоро буде готова печеня.

Повернувшись на кухню, я закінчила своє шаманство і, накривши кришкою, відправила казан у духовку.

– Ась, з тобою все нормально?

– Ну, дивлячись, наскільки нормально може бути у моїй ситуації. – розвела я руками з усмішкою.

– Я не про це. – Рома підійшов ближче і, пильно розглядаючи, промовив: – У тебе червоні щоки і очі блищать. Ти температуру не міряла?

– Та ні, Ромко. Все в порядку. Я почуваюся чудово. – відповіла я, відводячи очі.

– Ну, якщо чудово, то, не знаючи тебе, я припустив би, що в тебе тут був чоловік. – Рома посміхнувся і відійшов від мене.

– Так ... Тобто – ні! Жодного чоловіка у мене немає. Та й я б не наважилася на таке!

– Знаю. Чай будеш?

– Так, із травами.

Я відвернулася до вікна. Боже! Що зі мною таке? Сама не своя.

– Готово.

Рома поставив чашки на стіл так, що я виявилася сидіти прямо навпроти нього.

– Отже. – знову пильний погляд в очі. – Якщо без жартів, що сталося?

– Та нічого особливого. Просто готувала обід, тут спекотно.

– Ася? Ти зараз дуже неправдоподібно брешеш. А знаєш чому?

– Чому?

– Бо брехати ти не вмієш.

– Гаразд, розповім. Я спілкувалася із Семеновим. Він переконав мене поки що посидіти вдома. Ну і ти знаєш, як у нас з ним все було раніше. Тому, переписуючись із ним, трохи занервувала.

– І давно ви, – Рома витримав паузу, підбираючи слово і, зчепивши на столі руки в замок, все ж таки закінчив питання: – спілкуєтеся?

– Ні, нещодавно побачились.

Я почувала себе розгубленою, як погана учениця, яку викликали до дошки.

Рома подмухав на свій чай, намагаючись його остудити і тихо, майже пошепки промовив:

– Значить, таки знайшов.

Я оторопіла.

– В якому це сенсі?

– Та ні, все окей.

– Ні, не «окей». Якщо почав, то кажи далі. Він мене шукав? Коли?

– Ми бачилися кілька тижнів тому. Зустрілися, як старі друзі. Поступово розмова зайшла про тебе. Він не казав, що хоче тебе знайти чи з тобою якось зв'язатися, а от його очі говорили. Хоча я можу помилятися. Тому, Асюф, давай не вигадуй нічого зайвого, добре?

– Добре. Я й не вигадую. Навіть навпаки, ми з ним все обговорили, поставили крапку, і я нарешті відпустила всю цю ситуацію.

– Асю, я не хочу лізти у ваші особисті справи, але так вийшло, що я добре знаю Льоху. І добре знаю тебе. Ви обидва заперечуєте усе самі собі. І тільки тому, що "щось там було за царя Гороха" і "так буде краще", а за фактом обидва чудово розумієте, як воно насправді.

Слова Роми мене зачепили:

– І що ми розуміємо?

– Ось ти зараз різко сприймаєш мої слова, а я тобі не ворог, Асю. Ви розумієте, що все йде не так з того моменту, як розлучилися. Як би ви не прощалися, ані ти, ані він просто не можете бути щасливими. Тому ваша розмова – лише чергова кома, а не крапка. І перш, ніж ти кинеш у мене чашкою, порахуй до десяти і на дозвіллі просто помедитую над тим, що я тобі сказав.

– Ти не правий, Ромка. – вимовила я дуже спокійно, і піднялася з-за столу. Мабуть, доп'ю свій чай у кімнаті.

– Окей, я не правий, Асю. – почула я його відповідь за спиною.