Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський

— Кайф! — кажу.— Хай всі бачать, як наші гуляють. Моя «Лада» до ваших послуг.

— Прийми мерсі! — сказала Мотря Карпівна.—Приходь з училкою, може, швидше окрутиш.

— Мерсі обратно! — кажу.— Все буде тіп-топ, свого не випустимо.

— Є секретна просьба,— продовжує Мотря Карпівна.— Дістань вишибалу.

— Кого? — дивуюся.

— Вишибалу. Щоб тихенько в кінці столу сидів, а як хтось перебере, вишибав з двору. Я в кіно бачила такого дилду в сомбрері,— пояснює.

— Нащо, коли всі свої? — дивуюся.

— Для гонору! В куми гуляли свайбу всього три дні й то з п’яних очей жениха через паркан перекинули. Ледь у кропиві не спікся.

— Може, Петра візьмемо, грузчика з гастроному?

— Цур! Його після третьої чарки бити починають. За вираженія. Дістань невідомого вишибалу. Червінця даю!

Взяв я десятку, сів у лайбу і покотив до річки. А навстріч один дачник суне. Такий собі чмур, халупку зняв і в ліс ходить — дихає. Патякали, що із закордонів повернувся. А дивитися нема на що. Зашмигана спортивна куртка і штани рогожні. Буває, що наша рогожа у заграниці самий тиць — лорди носять. Але має бути на заду нашльопка — фірма. Придивляюся до чмурового заду — нема фірми. Голодранець! Я б такі штани на свого псявіру Джексона посоромився натягнути!

— Слухай! — гукаю чмуру.— Є непильна халтура. Свайба у нас. Треба вишибалу. Чи не підеш за п’ятірку? І випивон на дурняка...

— Вишибалою? — перепитує.

— Вишибалою. Ніхто й не взнає.

— Прибуду! — примружив очі. — П’ятірки не треба.

— Замьотано! — радію.— Стріху причеши, щоб собаки не гавкали...

— Причешу. А квіти...

— Без квітів обійдемося! Там букетів буде стільки, що підсвинку на місяць січки вистачить.

— Тоді привіт,— каже,— підсвинку!

Свайба була розкішна. Дванадцять машин з гудками й стрічками весільний картьож привезли.

— Де вишибала? — не забула спитати Мотря Кар-півна.

— Буде! — кажу.— На початку він без надобності.

І закрутилося. Тости, шампанське, сльози — як положено. Молодий — блідий, молода —як вода, діди в галстуках, хлопці —в бородах, молодші п’ють, старші закусюють.

Вишибала з’явився, як гостей на пісні потягло. Я його спочатку не впізнав, а впізнав — отетерів. Костюмчик, сорочка, галстук — люкс з небаченого краму, і сиділо все як влите, ніби він у тому кайфі і вродився. Волосся прилизане на пробор, на лацкані лауреатський знак, а на пузі брелок на ланцюжку золотому. Я, вуличний граф, як опудало проти нього!

А вишибала цілує ручки нареченій, розкланюється, як балерун, і пре на стіл коробку-сувенір, сервіз на дванадцять персон. Вже не знаю, наш чи звідти, але Мотря Карпівна ледь з крісла не випала. А той перевертень штовхає тост голосом Левітана:

— Увага! Увага! Говорить Дачний! Сьогодні тут в ім’я продовження роду людського, а також для заохочення лікеро-горілчаної індустрії відбувся запуск на орбіту подружнього життя доцента Кості та студентки Насті! Стан нормальний. Температура наближається до сорока градусів. Ура!

Тут наші ревнули. Зірки з неба посипалися. Мотря Карпівна стисла вишибалу в залізних обіймах і вдарилася в сльози. Наречена заплескала в долоні, а жених-сирота вперше подав голос:

— Ми щасливі, що нас напучує в невідому путь знаменитий сталевар, герой Запоріжжя та Бхілаї! Ляснемо з цього приводу, як заведено у доцентів, фужерами!

Весілля пішло як підстебнуте. Вишибала посипав тости, позбирані на міжнародних столах, і з моєю учил-кою встиг перемовитись тиць-а-тиць. А я сиджу, як обпльований, без нуля вніманія.

Училка вшкварила стиль з тим сталеваром, а я спіймав на танець Мотрю Карпівну і шепчу:

— Скажіть цьому, щоб не сіпався, а сидів вишибалою. Бо не люблю, як придурюються...

— Сказився! — відпускає Мотря Карпівна аперкот мені під ребро.— Що мелеш?

— А хто буде вишибалою?

— Ти й будеш, не велике цабе! Червінця взяв?!

Ну, думаю, я вам покажу вишибалу! І чарку за чаркою!

А сталевар-дипломат уже без дипломатії бере училку за талію, та іржуть, як лошаки, та стрекочуть по-англійському, як сороки. І головне, я все розумію без перекладу, і вже сам жаліюсь сусідам по-англійському, але вони ні чорта не розуміють...

Ну, закінчилося весілля в рожевому тумані. Правда, одного вишибли. Мене. Сталевар вишиб. А сам кудись зник. І не сам — з училкою...

Да! Було діло. З того часу авторитет мій підупав — вишибалою кличуть. А училка й сталевар прислали мені потім свою весільну фотішку. І джинси в благодарность за знайомство. Джинси, конєшно, фірма. Тільки не люблю, як придурюються...

Алладіну все до лампочки!

Потонув у дипломатичних каналах.

Геній — це людина, яка знає про свій винятковий талант і, незважаючи на це, продовжує працювати.

«У випадку загорания дзвоніть по телефону 01». А у випадку тління?

Захлинувся від повноти життя.

Культура пішла вперед. Безкультур’я залишилось на місці.

Крилаті слова: «Людина вище ситості» — чомусь найчастіше лунають на бенкетах.

Що ті зуби мудрості проти гострих ліктів!

То був справжній тріумф. Шоферові Аполлінарію Втулці аплодувала вся літературна студія. Сам керівник відзначив «своєрідну метафоричність, яка сприяла втіленню матеріалістичних емоцій в оригінальну образну концепцію світу».

Розвиваючи висновок метра, літстудійці наголосили, що Втулка заглибився у життя і, зокрема, в автосправу і сміливіше, ніж деякі класики.

Усі дійшли висновку, що вічна тема — зрада коханої — заграла у вірші Аполлінарія новими барвами, бо поет несподівано синтезував почуття ліричного героя і (теж шофера) зі станом його автомашини. Звідси й потяглася низка художніх знахідок: сльози відставного коханця капали, як вода з радіатора, бідне серце стугоніло, як перегрітий мотор, нерви буксували, як педаль зчеплення, вовком ревнощів гарчав кардан...

Та попри все, відзначили літстудійці, громадянська струна заглушила песимізм ліричного героя, і він витиснув рекордну швидкість на трасі трудової романтики, хоч гальм чортма.

Вірш надрукували. Літкерівник особисто зателефонував до Втулки у гараж і поздоровив з літературним дебютом.

— Та ну вас усіх! — гарикнув у трубку здібний початківець.

— Пардон, Аполлінарію! Ти здурів? — скрикнув вражений метр.

— Згорів! — надривно відповів Втулка.—Завгар прочитав мого вірша у газеті й перевів мене в автослюсарі за експлуатацію аварійної машини...

Етюд. Образок. Шкіц. Пастель.