Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський

у відпустку привіз». Виявляється, молодший син баби Степаниди літає на міжнародних рейсах. «А старшенький,— говорить,— у мене невезучий. Дипломатом у Парижі мучиться. Роботи, пише, стільки, що навіть у Фолі-Буржері (мабуть, лазня?) ще не побував. Бідна дитина!» Ну, здохнути можна!

Болота тут, як виявилось, нема. А є став розміром з озеро Ріца. Чоботи довелося зняти, взув кеди...

Вийшли на роботу. «Ось ваші трудові гектари,— показав керуючий відділком.—Зберете в строк —честь вам і слава!»

Я отетерів — поле до горизонту! А наші — хоч би хни! «У Тюмені,— сміються,— й не таке лопатили!» Теж мені самохідні комбайни!

Люська і Колька організували групи. Я напросився у вантажники. Почали тягати переповнену тару. Скоро ми с Лесиком гахнули два ящики. «З вас вантажники, як з посліду куля!» — розлютилася Люська. От зануда! Я запсихував і зламав на мізинці ніготь, який відрощував для шику. Тишком-нишком кинув цю ломову роботу і подався до літньої кухні. Фліртував з куховарками, але вони цього не зрозуміли. Хихикали, щоб я заплів косу, бо патли мені не йдуть. Темнота!

За обідом з мене кепкували усі. «Мабуть, він звик працювати з маринованими помідорами»,— підкусила мене Люська. За підначку я з нею ще поквитаюся!

Після обіду милувався видами на врожай і якось випадково заснув у кукурудзі. Очуняв тільки під кінець роботи. Тіло обм’якло, відчув розслабленість. Може, дається взнаки застарілий плеврит?..

Сьогодні на роботу не пішов. Мозолі, як в орангутанга. І взагалі відчув легке серцебиття в грудях. По радіо передали, що в Гонконзі знову спалахнула епідемія вірусного грипу. Це дуже небезпечно.

Рвонув десятикілометровий крос до райцентру. Молоденька «вухо-горло-ніс» прийняла мене, як рідного. Дала довідку про грипозний стан. Довідку я взяв, хоч і впевнений у своєму плевриті. От вам наша медицина!..

Потихеньку хворів. Без наших у селі нудно. Відпрацьовую у ставі кроль і брас. Проявив плівку. Один кадр екстра-класу: я відбиваюсь батогом від цапа, який хоче взяти мене на роги, а на задньому плані юрмляться перелякані свині. Треба віддрукувати і послати предкам.

Увечері ледь приплентався з роботи Лесь Бігуді. Сказав, що, мабуть, захворіє, бо зберегти розумову гігієну в таких умовах неможливо. Виявляється, ми вже обігнали радгоспну бригаду, з якою змагаємося. Знай наших!

Ледь не забув! Сьогодні всіх фотографував кореспондент з обласної газети. Якби ж знаття — виліз би на роботу. Перша прикрість...

Стало веселіше — захворів Лесь. Випив звечора кілька глеків молока (не пастеризованого!), і з привітом! Побігли до знайомої «вухо-горло-ніс», але номер не пройшов. Бігуді влип — поклали у стаціонар для перевірки на дизентерію. Я змотався у чайну і зустрів там одного третьокурсника — Цезаря Нетудихліва. Він дудлив чеське пиво і зніяковів, побачивши мене. Довелося з ним хильнути. Цезар повідомив, що в нього, здається, діабет, бо постійно відчуває спрагу, а допомагає тільки пиво. А пропо, до речі, їхня бригада завоювала перехідний вимпел. Треба сказати нашим, щоб натиснули...

Вийшов на працю. Все валилося з рук, бо зранку мені добряче попсували нервову систему. Під час ленчу (куліш зі свининою, ряжанка і кавуни) Люська і Колька кричали, що я симулянт плюс опохмелянт. Я не лишився в боргу і обізвав Люську активісткою. Тут мене з’їли всі гуртом, а закусили Лесем Бігуді.

В обід знайшов у сметані муху. Маю підозру, що це робота Вольдемара — Володьки Чепігонця. На обіді я ловив на полі мух І складав їх у портмоне. За вечерею непомітно висипав їх у компот Чепігонцю. Зуб за зуб!..

Ура! Сьогодні вперше вибив норму! Тіло аж гуде! Жаль, що не підвернувся кореспондент. Маміта підкинула телеграфом тридцятку. Леся Бігуді нарешті виписали з карантину, і ми на радощах поперли у магазинчик, який діди називають «монополькою». Зустріли біля стойки (тут за неї править діжка) знайомих механізаторів і вирішили напоїти їх. Як вони донесли нас до хати Степаниди Степанівни, ми не запам’ятали...

Зранку мене страшенно нудило. Я вирішив не добивати своє здоров’я (воно дається один раз!) і на роботу не пішов. Лесь сказав, що вихований на гуманістичних традиціях, і його совість не дозволяє залишити товариша в біді.

Бабка Степанида порадила нам ретельніше берегти своє здоров’я, тим паче, що сто років тому по цих місцях пройшла чума. Кепкує, чи що? Все ж вирішив із завтрашнього ранку чистити зуби.

Ходили в «монопольку» для повернення апетиту і по дорозі бачили у вікні сатири карикатуру: я і Лесь прикриваємося щитами у вигляді лікарняних бюлетенів і відбиваємо атаку помідорів пляшками-булавами. Пошлість! Примітив!

З горя взяли пляшку коньяку, хоч мали намір пити тільки пиво...

Вів ля мезон! Нарешті їдемо додому. Правда, радість зустрічі була дещо затьмарена. На урочистих зборах усі одержали грошові премії, а Люська, Колька і Володька ще й фотоапарати. Мені ж і Лесику дісталася гран-дуля і гвалт, що ми недостойні, що з нами буде окрема розмова в альма-матер. Ха! Чхати я хотів! В альма-матер ще не знають мою матір! Застарілий плеврит, та її істерика, та лантух нових медичних довідок свою справу зроблять!

А загалом настрій бадьорий, тонус підвищений, загар

африканський, ще й прибавка на п’ять кілограмів живої ваги... Що там не кажіть, а трудове життя на лоні при» роди якось облагороджує людину!

А СОЛОВІЙ НА КАЛИНІ

Чарівні, мов сама юність, столичні молодята Тетяна та Євген звихорилися по весіллі подалі од світу — в карпатську хатину, що примостилася на далекому груні. Одинокі газда та газдиня приголубили їх, мов рідних.

Першого спільного вечора протрембітав газда у всесвіт честь молодим, і здригнулася хатина від здравиць та дріботушок під транзистор. Вгинали долівку навперейми, допоки не гепнулися столичний легінь та місцевий кожум’яка на дубову лаву.

— А я таки добряче вигуляла вашого чоловічка! — піднесла переможний келих моторна газдиня.

— За любов! — виголосила юна леді.

Смерічки й потічки, червона рута й сиве зілля ромену, щебетливі гаї й звивисті плаї, груні й полонини поволі розкривали молодятам свою щемну пісенну таїну. Із на-півсфери неба зоріли близькі зірки на золотий та чорний діаманти — пшеничночубого юнака та смагляву юнку — в зеленій духмяній оправі Карпат. А може, ввижалися зіркам найяскравіші світила — кохання подвійні сонця.

О лірико, чому так заблизько від тебе, на відстані людського тяжіння, палахкотять протуберанці сатири! Ех, білявко й чорнявка! Ще точився медами заповітний місяць, як єдність протилежностей перейшла у боротьбу.

Якось молодята спустилися на роздоріжжя цивілізації і флори. І тут у буковій ресторації «Під березовим дубом» медвяна квітка прив’яла