Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський
Але дослухати урок стародавньої історії правлінцям не вдалося, 3 гуком: «А ниньки я покажу тобі нашу
еру!» — голова, мов гладіатор, кинувся на ентузіаста вечірнього навчання.
Прудконога молодість перемогла — голова не зміг наздогнати вчителя. І так засапався, що, повернувшись, впав на стіл і прошепотів:
— Тільки ж ви — нікому, нікому...
ДЖЕНТЛЬМЕНИ УДАЧІРозмова не клеїлась. У цьому товаристві я був зайвий. Такий собі бідний родич. Парія. Ізгой.
— До речі, скільки ви заробляєте? — спитав дідок у золотих окулярах.
— Сто тридцять... і гонорар... бува, місячно двісті виходить,— знітився я.
Товариство саркастично закахикало.
— Браво! — поплескав у долоні дідок.— І заради цих копійок ви п’ять років терли штани в університеті...
— Е-е... шість — я заочник...
— Парадокс епохи! — хитнув головою дідок.— Шість років — і нічого не навчився! Костю,— повернувся він до парубійка закордонної моделі,— скільки ти поклав днями у «Кавказі»?
— Сім червінців — це стіл, і тридцятку просадив на більярді — не було прухи...
— Гм... розгулявся, як ревізор... Не схвалюю... Ну, зробимо скидку на молодість... кгм... на тлінний вплив західного кінематографа... І все ж,— перст дідка взяв мене на приціл,— так проводить своє культурне дозвілля простий бармен Костя!
— Місяць тому,— включився меланхолійний юнак з пальцями піаніста,— я дав банкет на дванадцять кувертів у сухумському ресторані «Діоскурі». Фантастика! Форель... дві балерини... кава у срібних джезвах...
— Теж піжонство,—буркнув дідок.—Ах, ця сучасна молодь...
— Ні, ні, Себастяне Хомичу, я знаю ціну пеньонзам,— реабілітувався аматор екзотики.— «Обмивав» жигулівський фіат після обкатки.
— А... Ну, що ж... І довго ти стягувався на цю жерстянку, Сево?
— Три роки... Як кажуть, недоїдав у ресторанах...
— От! —дідок знову вистрілив у мене пальцем.— Три роки — і свої колеса, хоч Сева не член Академії художеств, а телемайстер. Так, так, простий телемайстер, а кебету має, на відміну од деяких моралістів, у яких у кишені диплом, а на шиї — баняк...
— Я з вами не зовсім згоден, дорогий Себастяне Хомичу,— подав голос чоловічок з обличчям літнього шимпанзе.— Вища освіта не завадить, звичайно, якщо ти не зовсім дурний,— усі подивилися на мене.— Я своє чадо думав пристроїти до вузу, шукав ходи, не знайшов, а він тим часом поперся добувати тюменську нафту...
— Недовиховали,— осудив дідок.— А скільки ви поклали б на цей варіант з вузом?
Ентузіаст вищої освіти моргнув у мій бік.
— Е, що вже там! — махнув рукою Себастян Хомич.
— Тисяч з тридцять, на старі, звичайно, зміг би нашкрябати. Я й досі на старі рахую...
— Але ж ваша посада...— не втримався я.
— Так, я скромний оцінювач комісійного магазину,— з гідністю відповів недовихователь.
— І ваша зарплата...
— До чого тут зарплата, ставка, оклад! — скипів дідок.— Треба вміти жити, бути творцем свого індивідуального щастя! Я теж не лауреат, все життя на базі кручуся..,
— А подивилися б ви на дачу Себастяна Хомича! — благоговійно сказав Сева.— Версаль!
— Хто не ризикує, той не п’є шампанського! — висловився Костя.
— Ет, хіба він зрозуміє!—добив мене директор овочевого магазину Хаам.— Праведник... схимник... адвентист тринадцятої зарплати... З усіма своїми статейками він не вартий і півціни мого найгіршого персня!
— Жлоб, пардон за ізвінєніє, він і є жлоб! — вставив Костя.
— Ми вас не затримуємо! — бундючно виголосив дідок-нелауреат і показав мені на вихід.
У цей момент двері відчинилися — увійшов ставний чоловік з акуратно підстриженою борідкою.
— Ну-с, ваш візит затягнувся,— сказав він мені.— Всього найкращого, товаришу кореспондент! — І бородань повернувся до вишуканого товариства.
— Підслідні, встати!
— Слухаємось, громадянине слідчий! — хором відповіли вони.
СПАЛАХ ДАЛЕКОЇ ЗІРКИЦе сталося недавно: на Місяці тільки-но змонтували перші лабораторії, зникли черги на п’ятикімнатні квартири.
Саме в той час нашої ери троє імпозантних мужчин зайняли столик на веранді ресторанчика «Під чумацьким возом». Так, так, на мальовничих дніпрових схилах.
Всі троє були засекречені світила. Вибачте, я й зараз не маю права назвати ці вікопомні імена. А тому наречу їх просто: Космос, Антисвіт і Дельфін.
Я розумію ваші сумніви: отак взяли собі та прийшли в ресторан, на люди. Але це було. Бо коли ставили вони якусь мету, то йшли до неї безкомпромісно, навіть через ресторани.
До речі, старший з їхніх референтів категорично заперечував проти цього культпоходу. Але Космос — крутенький, скажу вам, дядько! — буркнув:
— Може, у нас на пиках написано, що ми великі цабе?
Референт завів було про відповідальність перед історією, але Космос кинув свою знамениту фразу:
— Не гавкайте, куме!
І дискусія блискавично припинилася.
Коротше кажучи, Космос, Антисвіт і Дельфін голубили потрошку горілочку з перцем, смалили сигарети «Прима» (захоплення зі студентських років) і дивилися на молодь, яка вигицувала під електробандури танок-модерн «мадагаскарський гопачок».
Світила на когось чекали. І явно нервували.
— ВаЙ! Чи прийде наш дорогий бічо? — спитав Антисвіт.
— Не беріть собі в голову, він точний, як одеські биндюжники,— мовив Дельфін.
— Авжеж! — підтвердив Космос.— Я телефонував особисто.
— Маємо кілька хвилин, дорогі,— Антисвіт дзеленькнув кришкою старовинного годинника.—Я продовжую, цей генацвале потрібен мені більше, ніж вам...
Тут джаз вдарив з новою силою, і крізь ударний мелос фільтрувалися лише окремі репліки:
— Дзуськи... Тільки у мене засяє його талант...
— Прогрес без нього неможливий...
— Автор геніального...
— Стане стрижнем моєї стратегії...
— Його носили на руках у Римі, Мехіко, Ріо-де-Жанейро...
— Шеф у нього тямущий...
— Але ж втілює всі ідеї він...
Джаз раптом змовк на сі-бемоль.
На веранду піднявся молодик у захисних окулярах, вдягнений скромно, але з добрим смаком.
Всі зааплодували.
Оркестр врізав туш.
Молодик стримано вклонився і швидко пройшов до відомого нам столика. Світила схопилися з місць.
— Інтерв’ю... Закордонна преса...— шелеснуло по веранді.
— Стас Кібертюк! — представив гостя Космос.
— Смикнете за кумпанію? — запропонував Дельфін.
— Грузинський «ОС»? —поліз до портфеля Антисвіт.
— Пас! — відповів молодик, сідаючи у затінений куток.— Ми не належимо собі.— І він налив у фужер тонізуючий напій.— Останній раз я випив ковток джину