Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський
— Ви, ви... Це сваволя. Ви жартуєте з вогнем!..— хрипів лисий без кепки.
— Погони... зірочки злетять...— вів підголоском у кепці.
— Хто такий Каландровський? — запитав Волинський.
— Не ваша справа... Негайно відпустіть!
— Відпустіть, бо буде вам, буде!
— Хто він? — повторив лейтенант.
— Не має значення...
— Для вас не має, а для нас має. І для Каландровського теж. Підніжка, добити, усунути — ваші слова?
— Це фігуральні вислови!
— Ви з нас гангстерів не робіть, ой буде вам, буде...
— Це гіпербола!
— Образне слово? — надав своєму голосу наївності лейтенант.
— Звичайно! — зрадів лисий без кепки.— Художнє перебільшення!
— Та воно ж, трясця його ма...— зрадів у кепці.
— Хто такий Каландровський? — нудно запитав Волинський.
— Ах... ма... кгм... Та дався вам цей критикан! — спохмурнів лисий без кепки.
— Вискочка! — висловився той, що в кепці.
— Ага, прояснюється,— посміхнувся лейтенант.— Отже, він працює у вас?
— Так...— вичавив із себе лисий.
— Ну і чим Каландровський не подобається вам, начальнику цеху? — напрямки пішов Волинський.— Він нероба, бракороб, нехлюй?
— Як вам сказати...— почав лисий начальник цеху.
— Так чи ні? — перебив його лейтенант.
— Ні-і...
— Ясно! Запитання до майстра цеху.
— Давай! —сказав той, що в кепці.
Кваліфікація Каландровського?
— Слюсар-наладчик, шостий розряд, багато на себе бере, носиться з модернізацією, як дурень з торбою, капає директору, а пов’язати станки в поток це така халепа, що з рік план горітиме, а потім накинуть ще, і морока з новою вентиляцією, бо мехлінія вимагає, щоб...
— Ясно! — зупинив Волинський майстра в кепці.— Значить, розправляєтеся з раціоналізатором? І що ж ви пришиєте Каландровському — критиканство, склоку, маніловщину?
— Не перебільшуйте своїх повноважень, лейтенанте! — оговтався лисий без кепки.
— Ой, буде вам, буде! — заторохтів у кепці.
— Можете йти! — перебив лейтенант, простягаючи документи.
— Сподіваюся, це непорозуміння залишиться між нами? — недбало кинув начальник цеху.
— Будемо сподіватися разом,— охоче відгукнувся Волинський—А там, диви, і народний контроль приєднається...
Двері грюкнули.
— А я думав — рецидивісти,— розвів руки сержант.
— Це як подивитися,— зітхнув лейтенант.
КОНТЕКСТИПарадокс еволюції: і в дурнів є зуби мудрості.
Добув з-за пазухи філософський камінь і торохнув ним опонента.
Так боявся відповідальності, що підробляв власний підпис.
Дрібниці життя — мікроінфаркти.
Коли настає склероз, так хочеться поділитися своїми думками!
КИМ БУДЕ ВАЛЬОК?Відзначали десятиріччя Валька.
Вечеря була лукуллівською.
Гості відкинулись у зручних фотелях, як римляни після симпозіуму.
— Уф! — відсапувався господар.— Якби хто сказав мені десь у сорок шостому, що отак молотити будемо, пику набив би за ідеалізм.
— Згадав! Мене тоді й на світі не було,— кокетувала господиня.— Я про інше думаю, як при такому життєвому рівні фігуру на рівні втримати? На дієту сісти?
— Хай на Заході режимлять,— не схвалив господар,— там раціони на дистрофіків розраховані. А я люблю, щоб в тілі...
— До кави, рідні, до кави,— припрошувала господиня.— Змішала «плантейшен» та «арабіку». Закачаєтесь!
— А Вальок щось на ф-ні змендельсонить для кайфу,— підтримав господар.— Ану, Вальок, влупи по клавішах, щоб не розсохлись!
Іменинник поважно вибренькав класику.
— Ще в ізостудію ходить і в хореографічну секцію,— шепотіла господиня,— оце про іноземні мови домовилась...
— Ех-ма! Культура! — розчулився дядько Спиридон.— Йди сюди, Ріхтер. Сідай дядькові на коліна. Артистом будеш, племінничку?
— Таке скажете, дядьку! — розсудливо мовив іменинник.— Хіба без блату в народні проб’єшся? А всі інші — кловуни, потаскуни.
— То катай до мене, разом пошахтарюємо,— засміявся Спиридон.— У нас без блату, аби руки золоті й голова світла.
— Пупок рвати, килу наживати? — батьковим голосом прорік Вальок.
Спиридон похлинувся кавою.
— В науку давай, Вальок! — кинув клич Дормидонт, аспірант.
— Ха! Наука! — маминим голосом мовив іменинник.— Очі в окулярах, а зад голий.
Аспірант вдавився цукеркою «Космос».
— Ну жартівник! — прийняла естафету тітка Малайка.— Ну Тарапунька, Ільченко й Карцев! В радіо катай, у нас гумор у шані.
— Ха! Не смішіть, тьотю. Мама каже: лопоче щодня наша радіодама, а шубу пристойну ніяк вибалакати не може.
Маланка вимкнулась.
— Що мелеш! — бахнув кулаком господар.
— Обережно, чеський сервіз,— зойкнула господиня.— У синулі жар, грип, мабуть, пандемія ходить австралійська. Подивись, Парфентію, ти ж лікар...
— Ортопедом ти, зрозуміло, не будеш,— одразу поставив діагноз Парфентій, садовлячи спадкоємця на коліна.
— Ще чого, дядьку! — батьковим голосом мовив Вальок.— Сім років штани терти, щоб у костоломи вибитись...
— Здоровий! — жорстко поставив діагноз Парфентій.— То ким будеш, симулянте?
— Писателем можна,— відповів іменинник.— Наш сусіда анонімки писав, як романи. Тато й мама хвалили — оце писатель! Інвалідного «Запорожця» й трикімнатну квартирю виписав.
— Замовкни! — гахнула чашку господиня.
Гості розтанули, як привиди. Ні тобі — дякую! — ні тобі — до побачення! На англійський манір.
Лише бовванів у кутку монументально мовчазний Гервасій.
— Так їх, Вальок! — загув він, перехиляючи десертний коньяк просто з пляшки.— Я в меблевому магазині, приміром, а всього навалом. Академіки, бува, руку тиснуть...
— Вас скоро посадять,— сказав Вальок татковим голосом. І з маминим зітханням додав: — Бо гуляєте, як інтурист.
— От спасибі! Сердечне вам мерсі, свояки! — зійшов на поросячий вереск монументальний Гервасій.— Як кажуть, вік не забуду!
І вимівся, як вихор, не випускаючи пляшки.
Так ніхто й не дізнався, ким буде Вальок. До вух Гервасія ще долинув його зойк:
— Ой, не буду! Ой, не буду!
СЕРВІСПерша фраза мого чергового репортажу народилася легко.
«Як тісно переплелися в нашому житті суспільне й особисте!» — написав я. І відразу згадав, що маю вирішити кілька невідкладних особистих справ.
— Йду перевіряти факти! — солідно збрехав я секретарці і втік з редакції.
Програма-мінімум була такою: спочатку перукарня, потім — магазин, ще — пломбування зуба, п’яте-десяте і... якраз встигну забрати на службі портфеля.
Підійшов до перукарні і вперся лобом у табличку:
«Перукарня працює щоденно, крім неділі. Вихідний день — вівторок».
Був вівторок.
«О всесильний законе єхидства! — подумав я.— Хто відкриє твій таємничий механізм, хто нарешті...»
— У «Дарах ланів» тараню дають! — почувся схвильований голос. Я плюнув на філософію і