Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський

Зубробізони висловили протест.

Ох відхилив протест з допомогою відповідних юридичних вердиктів (доповнених і уточнених).

Зубробізони звинуватили Оха в крючкотворстві. Якби всі параграфи закону втілювались у життя, твердили вони, база вимерла б.

Але вчорашні випускники торговельних вузів, на яких Ох проміняв базу бази, довели життєдіяльність торгівлі в рамках закону.

Вибух — кульмінаційний — не забарився.

Анонімний дзвінок в ОБХСС сповістив служителів богині Феміди, що служитель бога Гермеса Ігор Ох переховує у своєму кабінеті валюту. Служителі Феміди не здивувалися, бо знали з міфології, що Гермес був богом торгівлі та покровителем злодіїв за сумісництвом. Отже, корені зла тягнуться ще з Еллади.

Ох зустрів працівників ОБХСС блідий, але спокійний, як і належить кожному, хто йде на базу, усвідомлюючи, на що йде.

Вівчарка знайшла у кабінеті Оха три пакунки з написами «Ігорку за послуги». Інтелігентний собацюра обнюхав понятих і поклав дорогі пакунки до ніг трьох потомствених трудівників бази: долари — Ведмежатникову, гульдени — Витягайлу, ієни — Фарцу. І бездарні поплічники звільнених зубробізонів рушили з почесним ескортом «в путь-дорогу дальню».

Про Оха заговорили.

— Нащо виламуватись? — дивувалися хитромудрі.— Треба жити як усі.

— Він і живе як усі,— відповідали наївні.

— Як усі на базі,— пояснювали хитромудрі.

А один викладач з інституту перепідготовки торговельних кадрів висловився так:

— В естетичному відношенні мистецтва торгівлі до дійсності Ох утопіст. Утоплять!

Час спливав, але Ох не тонув.

При зустрічах на вулицях він охоче давав секретні адреси шукачам дефіцитних скарбів. Точніше — одну адресу. Ви вгадали — адресу ОБХСС.

На дзвінки Ігор Ох теж відповідав стереотипно:

— Просіть голосніше. До телефону підключений магнітофон.

Хамство, звичайно. Але дзвінки припинилися.

А от проти зливи записок Ох був безсилий. Якось він позбирав ті, що на бланках, і відніс до ОБХСС.

— Криміналу нема,— пояснили йому.

— А якщо...

— Тоді посадимо вас.

— А якщо перейти до ОБХСС?

— Приймемо з радістю.

І Ох перейшов...

Ще раз про психів.

Точніше — про психологію.

Найліпші психологи зайняті у сфері сервісу, де у нас відставання. Це — офіціанти й таксисти, бармени й театральні адміністратори, провідники й продавці.

Їх би у психологічну науку, де у нас теж відставання!

Але річ не в тім. Я з дружиною запізнювався на традиційну вечірку до шефа. Безрезультатно голосував і галасував. Нарешті дружина створила аварійну ситуацію і грудьми спинила таксі. Курортним тенором завищали гальма.

— Вам до крематорію? — з нахабною ввічливістю спитав таксист.

Мені заціпило. Та, дякуючи дружині, ми встигли вдертися в авто.

— На проспект Прогресу, дім номер тринадцять,— крижаним тоном наказала моя половина.

— От-от, там і реанімація поряд,— прокоментував шофер, але рушив.

— Чи не можна швидше? — крізь зуби процідив я.

— Можна, ще й як можна! — охоче відгукнувся таксист.— Сьогодні вранці один такий швидкий голоснув машину з другого таксопарку. «В аеропорт! — кричить.— Жени!» Водій — на газ. Тут з-за тролейбуса вискакує довгожителька, нині покійниця. Таксист — на гальма, в свинячий голос. Отой швидкий головою уперед — лобового скла як не було! — полетів доганяти свого літака. В машині тільки шкарпетки та штиблети лишилися. Імпозантний був пасажир...

Мені знову заціпило.

— Менше базікайте, більше на сошу дивіться! — відрізала дружина.

Таксист повів носом.

— З огляду на вашу імпортну перуку, ви культурна женщина. І духи у вас культурні — «Нефертіті», арабські. Мабуть, начальник на роботі подарував, бо чоловіки не купують дружинам духи за сім карбованців, та й до Восьмого березня ще далеко... То я й кажу — духи дорогі, культурні, а культурою, вибачаюсь, не пахне...

Моя благовірна розкрила було рота, але таксист підгазував, і дружина захлинулась струменем навколишнього середовища. Може, я внутрішньо й посміхнувся б,

але дурний натяк на духи — я таки не дарував! — вимагав гідної відсічі.

— Знаєте що!..

— Знаю, все знаю,— перебив таксист.— Вас це, зрозуміло, не стосується, але часто так буває: везеш якусь дамочку з ресторану, видно, з порядної сім’ї, а чоловіка поруч не видно. Підсаджує її в машину якась гоп-кумпанія, найвусатіший ручки цілує. Скаже вона свою адресу, а потім за півкварталу машину зупиняє і купує чоловікові на вечерю молочні сосиски, грамів двісті, мовляв, наробилася, та про тебе не забула, по роботі в чергах парилася...

— Всяко буває,— сказав я і підозріло подивився на свою половину. Вона відповіла гнівним поглядом.

— Але найгірше,— розпатякував далі таксист,— коли подружжя в таксі розплачується. Оце комедія! Якийсь жебрацький водевіль! Чоловік одразу першим вискакує, ніби за ним чорти женуться. Щоб не пекти раків, поки дружина мідяки відраховує...

Мене кинуло в жар, я гарячково пригадував, у яку кишеню сховав заповітну троячку.

— Вибачте за балаканину, це професійне, щоб за кермом не закуняти. Вас не стосується — одразу видно, ви благородна людина. Зважте, таксисти не помиляються: ви науковець, у гарному чині. От і приїхали!

Дружина кулею вилетіла з машини.

— Прошу! — гречно сказав я, вручаючи водієві троячку.— Здачі не треба!

— Дякую, дорогий науковцю! — з гідністю відповів він.

Я поблажливо поплескав шофера по плечу.

— І все ж ви переоцінили свої здібності. Я не науковець, а інженер, правда, кгм... старший. Отож не такий вже ви й психолог!

— Можливо,— погодився таксист.— Зате маю троячку! — І він помахав перед моїм носом моєю ж асигнацією.—А на лічильнику вісімдесят п’ять копійок. Це варто психології, га?..

Затримані розмахували сап’яновими посвідченнями й голосно обурювалися:

— Це вам так не минеться!

— Може, й зірочки з погонів полетять!

Лейтенант Володимир Волинський зітхнув. За час роботи в міліції з нього словесно зняли стільки зірок, що ними можна було б вистелити Чумацький Шлях.

— Доповідайте, Іване Івановичу,— звернувся Волинський до сержанта.

— У Парку культури і фізкультури оцей громадянин у кепці вигукнув: «Каландровський нас заріже!» А оцей лисий громадянин без кепки застеріг його: «Не горлай, навкруг люди!» І вони хутенько подалися в гущавину, до альтанки закоханих, де, як відомо, постійно збирається алкоголічний елемент. Я, звісна річ,—за ними. В альтанці вони розробляли якийсь темний план. Той, що в кепці, кричав: «Каландровського треба усунути!», «Каландровський накапає!», «Каландровський багато знає!» Лисий без кепки хрипів: «Твоя справа підставити ніжку, мені легше буде його добити...»

— Пахне несвіжим детективом,— зазначив Волинський, перебираючи посвідчення затриманих.

— Кримінал,— розвів