Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський

— З відповідною повагою, Дримба! Зрозумів! У мене дещо на нього є. Дозвольте передзвонити з іншого телефону. Ай! Усе вирішено? Тоді доповідаю: прекрасний спеціаліст, чуйний колега, любить жінку і взагалі жінок... Так, так — нащо нам людина збоку? Моє шануваннячко з відповідним привітом!

Трубка вклалася на важелі.

— Отже, на шефа тягнуть Здирського,— сказав Сидоров— А чим, скажімо, гірший я?

— Я теж не з дуба впав,— насупився Саунський.

— Згори видніше,— зауважив Маляренко.

— Нащо патякати, коли усе вирішено! — додав Дримба.

Тут прибіг Здирський.

— Я піду в далекі го-о-ри! — заспівав він.— Завтра викликають нагору. Де б його взнати нащо?

— Медом помажуть,— сказав Сидоров.

— Кинь містику! — махнув рукою Здирський.— Тут від своїх навіть на каву запрошення не діждешся, а який вже мед там..

— Запрошую і запрошую! — скрикнув Маляренко.

— З твоїми копійками? — перехопив ініціативу Саунський.— Каву беру на себе!

— Я теж радий здійснити акцію з кавою на честь колеги Здирського! — відрапортував Дримба.

— Кінчай роботу! — підсумував Саунський.

Кава трансформувалася у досить теплий бенкет. Здирський насолоджувався загальною увагою.

— Демократичність для шефа — перше діло! — казав Саунський.

— Ми всі мостили тобі крісельце! — нагадував Маляренко.

— Я завжди підкидатиму тобі відповідну інформацію,— ліз цілуватися Дримба.

— Не забувай друзів! — повторював Сидоров.

Шелеснули «на стремено» останні купюри, і товариство, обіймаючи Здирського, вивалилося з неонового кубельця у сутінки провулку.

— Братця! — веселився Здирський — Що маємо на календарі?

— Перший день першої декади першого місяця другого кварталу,— доповів Дримба.

— А по-людському?

— Перше квітня! — напружив пам’ять квартет.

— З чим вас і поздоровляю! — зайшовся Здирський.— То я дзвонив по телефону з приводу мого висування — ха! ха! — дурники мої дорогесенькі! З днем сміху, невтями!

Запанувала драматична пауза. А потім брудний, зате вагомий портфель Сидорова стер посмішку з єдиного щасливого обличчя — обличчя містифікатора. Інші портфелі виявилися теж досить натоптаними...

Здирський на власній шкірі відчув усі нюанси переходу від комічного до трагічного, а його колеги, навпаки, з кожним помахом портфелів веселішали...

Однак наступного дня на пожмаканому обличчі містифікатора знову засвітився усміх, а веселий настрій його колег розтанув у трагічній задумі: надійшов наказ про призначення Здирського шефом.

Сміх, як бачите, штука тонка і серйозна. А головне — двосічна.

Таксі підібрало ще одного клієнта. Він гепнувся на заднє сидіння, притис до дверцят тихого пасажира і почав виступати.

— Видаю анекдот. Підставляй лопухи: він голий, а тут дзвінок, ніби чоловік припхався, то вона зумисне будильник завела, а того голого параліч ударив, а ця йому кашу варить, а той паралітик — сіп, сіп! — що, мовляв, настрахала, спокуснице? Наказую реготати!

— Капуста таки овоч. Візьмеш двійко тугеньких качанів і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Ага, прокинувся, літаргик! — зрадів багатоградусний клієнт.— Слухай сюди. Я бог. Усі на колінах: дай! І дам, кажу. Дам! Хоч кому! Так дам, що рамочка чорненька буде. І група товаришів. Хаваєш?

— Овоч-таки капуста. Двійко тугеньких качанів візьмеш і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Кажу тобі, я бог. Пиломатеріалів. Дай більше, просять. На більше, кажу. Номенклатуру виробів, кажуть, дай. ГОСТи, кажуть, дай. Звиняйте-посуньтеся, кажу. Хаваєш?

— Таки капуста овоч. Тугеньких двійко візьмеш качанів і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Бо голова у мене. Не качан. Пиломатеріали! План як спускають? У кубометрах. Хаваєш?

— Капуста овоч-таки. Візьмеш тугеньких качанів двійко і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Кажу тобі — у кубометрах. Капуста — в тоннах. Прокат — в тоннах. Як капуста. Консерви в умовних банках. Гроші — в державних. І в секретері. Тс-с! А пиломатеріали — в кубометрах. Я їм — нате дошки. В кубометрах. Нарізайте самі, хай з вас тирса сиплеться. Хаваєш?

— Овоч капуста-таки. Двійко візьмеш тугеньких качанів і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Хай підстрибують! Капусти, кажу, нема. Беріть дошки. Кубометр кожна. Шаткуйте... Номенклатура виробів? Не чую. Мотивація? Реалізація! Овація... Де оплески? Не чую! Ану давай оплески, бо...

— Таки овоч капуста. Тугеньких двійко качанів візьмеш і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Дай, кажуть, номенклатури капусти. Якої капусти? Шаткованої... Тьху! Оскаржуйте, кажу! А я з вас плінтусів, планочок, усякої столярочки настругаю. Паркетину дам. Шість дощок. Сороківочок. Скриньку таку збити можна. А до неї критиканів — хай полежать, заспокояться. Хаваєш? Ану відповідай, бо...

— Капуста овоч-таки. Візьмеш качанів двійко тугеньких і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Всіх на капусту! Хто сигналізує! Я не качан! Зловживаєш, кажуть, становищем. Зловживаю! Бо є становище. Шатковане. А у вас, кажу, нема. І не зловживайте. Моїм терпінням. Посічу на капусту! Дай капусти! Як друга прошу, дай, бо плакати буду...

— Таки овоч капуста. Двійко качанів візьмеш тугеньких і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Нащо капуста? А! Ревізія? Офіціант! Капусту провансаль. У нас строго. Режим економії. І окремо — все меню. Прошу тост! Як сказав поет: «Поднимем бокалы и вдвинем их в разум!» Дозвольте доповісти: розробляємо заходи. Клянуся — становище виправимо...

— Овоч-таки капуста. Тугеньких качанів візьмеш двійко і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Яка капуста? Я вибачаюсь! Причім капуста? Де ми? Що ви прив’язалися зі своєю капустою?!

— Капуста. Тугенька. Шаткуєш-радіеш,— відповів тихий пасажир.

— Таксист, стій! Яка вулиця? Шолом Алейхема? Я виходжу! Кому здалася ця капуста? Якісь божевільні їздять! Нудить від цієї капусти! Сам знаю, де виходити! Тримайте п’ятірку. Три качани здачі... Тьху!

На цьому «пиломатеріал» вивалився з таксі.

— Ти диви! — здивувався таксист.— Лика не в’язав, а став тверезим, як кінь. Це ж йому ще кілометрів зо три галопувати!

— А все від капусти,— підсумував тихий пасажир,— Капуста-таки овоч!

Вибрався, нарешті, на пейзанське лоно.

Вік на селі не був — урбанізація засмоктала.

Лечу на мотоциклі битими шляхами. Дегустую чебрецеве повітря. Різнобарв’ям впиваюся. Верби побачу — плачу.

Розкіш яка зелена! Солодко до щему. Як на телепередачі «Вікно у світ природи».

Пісні в грудях вибрунькуються:

— Як на ті чорнобривці погляну..,

— А дзяучина жита жала...

— В тихім шелесті трав...

— И все вокруг мое!

Рідних місць не впізнаю. Села-причепури обіч пливуть. Мов у широкоформатному кіно.

Які писанки запишалися! Вілли, їй-право!

Які кам’яниці вимурувалися! Палаци, право слово!