Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський

Перші грайливі промені ясноликого сонця, цього небесного світила, просотавши густо-синє прядиво темно-зелених сутінків, ласкаво вдарились у лискучу лисину сторожа, що бовванів аж ген на виднокрузі біля таємничого, мов єгипетська піраміда, золотаво-солом’яного куреня, і, віддзеркалившись, сонцесяйвом затопили не тільки мальовниче село і зачудовані вибалки, але й всеньку плантацію № 42.

— Кру! Кру!

Сповістило птаховиння.

— Рип! Рип!

Одізвалася хвіртка.

— Знову на роботу, Мусію?

— Еге... Сьогодні ж не вихідний...

— Любиш ти землю, друже!

— Не варто про це. До речі, Порфирій дзвонив?

— Ні. Він Кафку читає.

— А-а... Непоганий прозаїк. Але я люблю поетів!

-— На долині тума-а-н...

— На до-ли-ні ту-ман розта-а-в...

— Ча-ча-ча!

Сонячною, жовтогарячою піснею вставав новий трудовий день (п’ятниця).

Кувікаючи від задоволення, я дописував дев’яносто шосту гумореску про алкоголіків. Робота йшла, як брехня по селу. Аж тут з’явився Юрко. Та ви про нього начувані — відомий фейлетоніст. Сатирик!

Він був жовтий, як чорна кава у деяких кав’ярнях.

— Привіт зубатим сатирикам! — привітав я гостя.— Як здоров’я?

— Привіт губатим гумористам! Спасибі, погано.

— Отакої! Ти ж — як бог! — гуманно збрехав я.

— Еге ж, як Ісус, знятий з хреста швидкою допомогою.

— Наша інтелігенція в основному здорова,— викрутився я.—Тож піднімемо фужери за твоє здоров’я і

твої успіхи! Тобі «Кубанської», «Житомирської», «Чернігівської»?

— «Київської».

— Такої нема,—розгубився я,— у нас борються...

— Мінеральної.

— Овва! Я й забув, що в тебе виразка шлунка ще з студентських років. Тоді ти вперіщив фейлетоном декана і два роки сидів без стипендії, поки того знімали...

— Це був мій перший успіх,— розчулено сказав Юрко.

— А як тобі щастило потім! Інтермедію «Графоман — це звучить гордо» пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Перелом ребра.

— Твоє здоров’я! А фейлетон «Дві долі бараболі» пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Нервовий тик.

— Твоє здоров’я! А оду на честь молодих, але здібних кар’єристів пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Ревмокардит.

— Твоє здоров’я! А сатиричні нотатки про мікродобрива пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Мікроінфаркт.

— Твоє здоров’я! А комедію «Або план, або пропав» пам’ятаєш?

— Ще б пак — повний невроз. Із цим і приїхав до вас на лікування.

— Які успіхи, які успіхи! Та куди ж тікаєш?

— До лікарні час повертатися. Ось тобі свіжа газета з моїм фейлетоном. Інсульт-привіт, як кажуть москвичі.

— Грип-грип-ура! — автоматично попрощався я і сів читати новий витвір Юрка. Після першого ж речення мої очі полізли на лоба і залишилися там до останнього рядка. Юрко відкрив на головному медичному світилі своєї лікарні такі плями, які знімає тільки народний контроль.

Я негайно подзвонив до бюро добрих послуг і замовив вінок з написом:

«Спи спокійно, незабутній Юрку! Ми продовжимо твою справу».

І з подвійною енергією взявся за дев’яносто шосту гумореску про алкоголіків.

Рецензія

Розміри не дозволяють сказати все, що я думаю. Проте нова повістина Мартина Мартинчика «Аве Маруся» заслуговує. Звичайно, рецензований твір не позбавлений, образно висловлюючись, галіматні. Однак він приваблює щирістю і, щоб не сказати більше, безпосередністю. Головне, що автор спромігся уникнути інтелектуалізму. Варто одразу зазначити: зміст відповідає формі, тоді як форма, навпаки, змістові, що приваблює.

Фабула повістини приємно насторожує: дояр Цезар Пустоцвіт іде на колгоспну стипендію у столицю вивчати латинь. У цей час дівчина Марусина виховує групу його корів (усі ялові), хоч і сама вивчає не наші мови, щоправда — заочно. Цезар підступно обирає для переддипломної практики Рим, хоч у рідному селі перед ним відкриті усі двері, у тому числі Марусині, яка продовжує заочно кохати Пустоцвіта.

Перед від’їздом у закордони Цезар приїжджає додому і на пікніку-риболовлі нарізається, образно висловлюючись, як свиня, і припускається неетичного вчинку по відношенню до Марусини. Вона дає героєві гідну відсіч. Як наслідок, колишній дояр тікає, стрибає у гречку, а потім — у річку і пливе, образно висловлюючись, чортибатьказна-куди. Його вчасно зупиняють дружинники, отже Рим — тю-тю! На щастя, Марусина бере Цезаря на поруки і несе до Палацу одруження. Герой протверезів, але вже пізно. Щаслива пара співає відому латинську кантату «Аве Маруся» рідною мовою. Тут є над чим замислитись...

Автор вимогливий у мовних засобах, неупереджене око не помітить нічого зайвого, крім деяких латинських висловів і рідних вставних слів. Цим досягається, образно висловлюючись, стислість або, щоб не сказати більше, лаоконізм.

Стосовно ж закидів протилежної мені критики, то ці, з дозволу сказати, критики є, образно висловлюючись, критиканами і, щоб не сказати більше, кретинами.

Твір збагачує не тільки автора.

О першій годині ночі у мікрорайоні «Академмістечко» зупинився асенізаторський грузовик. З кабіни притьмом вихопився молодик у вечірньому костюмі.

— Шеф! — прохрипів шофер —А валюта?

— Мільйон пардонів! — обернувся невідомий.— Тримай!

Зблиснуло срібло грубенької монети. Автомобіль рушив.

Молодик кількома натренованими стрибками досяг затіненого боку вулиці. Тут він причаївся у декоративних кущах навпроти непоказного, на перший погляд, будинку. йому був потрібен саме цей 'будинок, хоч інші на масиві нічим не відрізнялися.

Якби хтось пильнував за молодиком, відразу здогадався б — не наша людина. Справді, від незнайомця ледь пахло дорогим коньяком і несло жіночими парфумами. Коли б у кущах зібралися троє —це зрозуміло, але він був один.

Невідомий втупив погляд у крайнє зліва вікно на п’ятому поверсі. Йшла друга година ночі, а там ще світилося.

«Ризикнути? — подумав невідомий.— Ні, попадуся!»

Чалап... Чалап...— почулися кроки. І голос:

— Твою дивізію!

Незнайомець похапцем настромив чорні окуляри, прилип до куща.

«Двірник! — обпік здогад.— Якщо засіче, обов’язково повідомить!»

Тіло молодика вкрив липкий піт. Підкочувалася гикавка.

«Нерви здають»,—встиг подумати невідомий. І тої ж миті його ляснуло, засліпило, заюшило...

Він знепритомнів, а коли отямився — поруч нікого не було.

Тхнуло...

«Вилив помиї, дебіл!» — вмент зорієнтувався молодик. Втер мармизу і ледь не зойкнув. У крайньому зліва вікні згасло світло! Фосфоресцентний циферблат на руні невідомого показував рівно дві години ночі.

Незнайомець, мов привид, посунув кущами до будинку і за мить ковзнув у під’їзд.

Тремтячий палець ледь не торкнувся кнопки ліфта. «Без шуму!» — подумки наказав собі молодик. Зняв штиблети. В самих шкарпетках нечутно дістався п’ятого поверху. Заліг, щоб не помітили крізь вічко. Зняв пальцем дещицю брильянтину із зачіски і обережно змастив замок. Вправним поворотом ключа відчинив двері. Прослизнув до кімнати.

Зорієнтувався.

«Головне — без пригод проникнути до кабінету»,— подумав. Поліз навпочіпки...

Позаду