Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський

Диктор 1. У наступній програмі ви почуєте...

Диктор 2. Сільськогосподарський нарис «Відкриття бюста голові».

Диктор 1. Передачу для дітей «Лисичка-медсестрич-ка та ведмедик-кібернетик».

Диктор 2. Концерт для пенсіонерів «Пора в путь-дорогу»...

Дачка у мене за містом. Типу голубника. Зате природа. Простір для розперезаної творчості.

Обладнав кабінетик. Збив стелажі на всю стіну. Літературний інтер’єр виставив: класику, перлини світового письменства. Поряд власні твори примостив, десять книжок у розкішних оксамитових оправах — ціла палітурня на моє спецзамовлення працювала.

Сидів якось на дачці — новий роман катав. Тема геніальна! НТР на селі. Голова колгоспу відбуває на симпозіум до штату Колорадо. З доповіддю про колорадського жука у наших умовах. А чорнобровий заступник тим часом вводить НТР. Допомагає йому головиха — молода кібернетичка (голова їй ходу не давав). Виписують ЄС ЕОМ для повної кібернетизації просапних культур. Хтось тягне з системи два секретних кристали, а головиху тягне на кисле. З’являється сільський детектив... І пішло, і поїхало!

Накатав, як завжди, сторінок двадцять. А під вечір задощило. Сів на електричку — і в місто. Дачну шерсть обстригти. Вранці повернувся — обікрали! Кватирку відчинену залишив!

Крім книг брати нічого. Нічого й не взяли. Крім книг. Тільки мій рукопис на столі не зачепили. А на рукописі... Записка!

Читаю:

«Книжка — найкращий подарунок на іменини. А в мене якраз іменини. Дякую за найкращий подарунок. Невідомий вам книголюб».

Нахаба!

— Ось! — показую записку старшині залізничного відділення.—Слід! Злодій сам до вас проситься! Графологічна експертиза і...

— І залишмо літературщину,— продовжив старшина.—Діяв не рецидивіст, а підпилий дилетант-початківець.

— Чому дилетант?

— Записка.

— Чому підпилий?

— Рядки стрибають, як косий по стерні.

— Може, сусіди щось примітили?

— Розпитаємо. Та навряд. Дощ періщив, вигнав туристів з лісу. Море людей, і всі з рюкзаками. Ваш літературознавець заштовхав книжки до рюкзака — і на електричку. На лінії двадцять станцій. Три мільйони чоловік. Ходити й питати: «Чи не ваш почерк?»

— Як бути?

— Давайте назви. Може, на книжкових товчках злодій спіймається.

Я перелічив видання. Свої етично не назвав.

— Повезло злодюжці,—констатував старшина.

— Злодіяці! — уточнив я.— Сорок кілограмів духовного багажу на собі пер!

— Ваша правда,— погодився старшина.

— Благаю! — приклав руки до серця.— Розшукайте! Неоціненний художній скарб — мінімум на тисячу карбованців!

— Культурний злодій нині пішов,—задумливо сказав старшина.

Але мені не полегшало. Спливали місяці. Набрякав мій колгоспно-детективний роман. А злодій гуляв на волі.

Якось повернувся на дачку з творчого відрядження. А на підвіконні... пишалися мої оксамитові томики! Десять як один!

Старшина примчав з собакою. Марно! Вночі знову прорвало небо.

— Дірок у небесах навертіли, а в собаки нюх пропадає,— бідкався старшина.

— А відбитки пальців? — підказав я.

— Ваші?

— Злодія!

— А-а... Подивимось...

Старшина витяг лупу і дослідив мій творчий доробок. Не знаю, як з відбитками, а записку він знайшов. Відкашлявся і зачитав:

«Обурений до краю! Ризик, нерви, фізичне навантаження! А ви серед літератури підсунули пуд власної творчості, законспірованої благородними палітурками. Ганьба графоманам!»

— Нахаба! — вискнув я.

— Культурний злодій нині пішов,—задумливо сказав старшина.

Випадково стрів мистецтвознавця Н. Заснувалася напівсвітська розмова. З аліментів ми несподівано перескочили на балет.

— Пам’ятаєте балерину X.? — запитав я.— Щось не бачу нині подібних танцівниць.

— Не скажіть,— заперечив Н.

— Згадайте її стрибки! — наполягав я.

— Акробатика,-- відповів Н.

— А фуете? — запалювався я.— Вона крутила тридцять два фуете, не хекнувши!

— Дзига,— сказав Н.

— Ну, знаєте! — гарячкував я.

— Дещо знаю,—сказав Н.—Знаю, що природа й хореографічна бурса дали їй все: високий стрибок, конячу витривалість, мотоциклетні піруети...

— От-от! — підхопив я.— Віртуозна техніка!

— Скоріш залізна, бо танцювала вона як робот.

— А її зоряна година? — не вгавав я —Згадайте партію шахині! Бенефісний спектакль! Висока мистецька премія!

— О, ви були на тій виставі? — примружив око мистецтвознавець.— Може, знаєте подробиці?

Подробиць я не знав. Знав лише примхливу еволюцію спектаклю. Річ у тім, що у першому лібретто ніякої шахині не було. А була цариця виноградних плантацій — ланкова. Танцювальний сюжет стрибав під гарну музику по любовно-виробничому трикутнику: ланкова — молодий агроном — голова колгоспу. Ланкова горнулася до агронома, який палко підтримував її стан та агротехнічні новації. У заключному па-де-труа молоді герої затанцювали голову — джигуна та ортодокса — до «строгача»... Коротше, спектакль провалився з великим успіхом. Однак лібреттист швидко переорієнтувався: переніс дію з плантації, колгоспної контори та загальних зборів у прадавній сад, на бранне поле та у будуар шахині. Відповідно трансформувалися і герої: ланкова стала шахинею, агроном — джигітом, голова колгоспу — підступним візиром. І витанцювався балет!

От і все, що я знав. Мистецтвознавець Н., як виявилося, знав більше.

— Спектакль справді потягнув на премію,— потвердив він.— А з тріумфом вашої прими було так...

Нервові дрижаки передували прем’єрі.

— Завалить прима спектакль! — бідкався танцівник, який виконував партію джигіта.

— Кам’яна бабенція! — поділив думку колеги соліст-візир.

— Вона позбавлена будь-яких емоцій! — бідкався джигіт.

— Кінь у спідниці! — констатував візир.— Гавкнеться наша премія!

— Хоча б якийсь зблиск очей!

— Ага! Зблисне вона... П’ятою до сонця... (Тут слід зауважити, що майстри найумовнішого з усіх видів мистецтв у житті висловлюються без усіляких умовностей).

— Як її розворушити? — ламали руки солісти.

— Як? Як?! Як??!!

Уже сяяли у партері пробори та лисини балетоманів, уже віддзеркалювалася люстра у коштовностях дам, уже вклалася на плюш директорової ложі вагома оглядова комісія, уже за сутанами куліс підставив лоба під хресне знамення пожежниці баби Насті балетмейстер (атеїст),— коли соліст-візир висловив дикунську пропозицію: провести виробничу п’ятихвилинку.

Балетмейстер затупотів хворими ногами, але вчасно згадав, що візир, він же голова місцевкому, теж неабияка сила у мистецтві розподілу матеріальних благ,— і скис.

— Саме після тої п’ятихвилинки,— наголосив мистецтвознавець Н.,— і почався тріумф. Ви пам’ятаєте...

Ще б пак! Прима X. перевершила тоді всіх. Де й поділась її скам’янілість! Вона була живим нервом, гранатою, катаклізмом... Очі, губи, руки, все тіло її співало у танці з джигітом: кохаю, кохаю, кохаю... А гнівні стрибки навколо підступного візира зі страшною силою вирізьблювали його дрібнофеодальну, міщанську, аморальну сутність...

«Розлучуся!» — ревнував в оркестровій ямі корнет-а-пістон, законний чоловік прими. А в ложі приречено