Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

Мені стало відомо, що мій викладач є чарівною загадкою, яка несподівано прийшла в моє і без того нестабільне життя. Перераховувати варіанти відповіді чи шукати у куточках його прихованої свідомості правильне рішення було безглуздо. Адже людина — нерозгадана за довгі роки і непередбачувана істота, від якої завжди можна очікувати чогось воістину небаченого. Чим мудрішою стає людина, тим більше виникає запитань, на які немає відповіді. А Максим Олександрович — найнерозв'язніша задача, з якою я коли-небудь стикалася чи могла б зіткнутися в майбутньому. У загадковості Кириллова міститься чарівність.

Після довірчої несамовитої розмови викладач і слова не сказав, незважаючи на те, що я наче п'явки присмокталася до нього з наполегливою цікавістю, куди ж ми прямуємо насправді. Максим зосереджено стежив за своїми кроками, не помічаючи біля себе нічого, крім розкиданого листя, що хрумтить як пластівці під ногами.

— Може, ти зараз мене зґвалтуєш і вб'єш у підвалі, а потім викинеш до сміття?

Максим продовжував впевнено рухатися вперед і тільки після моїх слів засунув руки в кишені, тим самим показуючи свою байдужість до мене. І тут же його обличчя торкнулась промениста посмішка.

— Ґвалтувати я тебе не планував. Люблю, коли дівчина сама виявляє ініціативу.

— Чекаєш, коли я сама виявлю? — я відчула, як прохолодний вітер нахабно пробирається мені під одяг, охоплюючи шкіру неприємним поколюванням.

— Не люблю чекати, — сказав він, коли ми різко зупинилися.

Осінь — час розчарувань. Що мене однозначно дратує, так це рано наступаюча непроглядна темрява в такий пізній час. Влітку о сьомій годині ще птахи співають, а тільки настала осінь, як за сумісництвом з нею прийшли й інші проблеми, пов'язані з турботою про навчання чи роботу, одразу день плавно перетікає в похмурий стан, не встигаєш і оком моргнути. Так і зараз, стоячи поряд з психологом, я мружила очі, щоб хоч якось розглянути місце, де ми знаходимося, але спроби дізнатися, чи не жартував Макс щодо ініціативи, виявилися марними.

— І куди ти привів мене? — я пирхнула і демонстративно розвернулася назад, не маючи наміру ризикувати і залишатися з цією психічно неврівноваженою людиною наодинці. Мене грубо перехопили за зап'ястя і притиснули до себе, шикнувши щось дратівливе.

— Волошина, май терпіння, — суворо промовив викладач, дістав мобільний телефон і натиснув на виклик номера «Дена». Я здригнулася. — Фак, з тобою дуже складно стримуватись. — Він прошепотів дуже тихо, але я почула.

Далі я нічого не відповіла. Мені не було ні соромно за свої сцени з цією людиною, ні страшно, після його слів, ні цікаво. Якось… байдуже, куди мене поведуть і що зі мною зроблять.

— Чувак, відкривай, ми прибули, — весело озвався Максим, я не зрозуміла спочатку, до кого він звертається, і в думках помітила, що мені потрібно робити ноги звідси, поки не пізно. Однак, як я зауважила, викладач прикладав телефон до вуха і прислухався до слів свого співрозмовника. Психолог засміявся з чогось, сказаного його другом, потім замовк, натиснувши на «відбій». Я здивовано дивилася на нього, але схоже, він цього у темряві не бачив.

— Заспокойся і дихай, зрозуміло? — тихо прошепотів він, і взяв мене за руку. — Не лякайся, це невеликий сюрприз для тебе. Нічого не питай, усі питання тоді, коли ми зайдемо.

Я стояла в заціпенінні, та ще й з роззявленим від шоку ротом. Таке враження, що він привів мене до якоїсь секти чи до суспільства неформалів. Я ж не виберуся, і мені доведеться під тиском погроз стати однією з них. Моє життя закінчиться на цьому… Круто.

— Все-таки ти мене вб'єш, — з усмішкою сказала я.

— Звичайно, — добродушно прошепотів психолог.

Перед нами відчинилися масивні двері, за якими було видно сходи. Ми обережно спустилися, а я відсторонено вловила краєм вуха звуки музики, якісь людські розмови і незрозуміле жіноче верещання. Я насторожено оглядалася на всі боки, не раз зустрічаючись з іронічною усмішкою Макса. Як він і просив - ніяких питань, ніяких ... але, вашу бабусю!

— Де ми? — Мені це нагадує фільм жахів. Я — головна героїня, якій глядачі перед екраном кричать не ходити до підвалу, щоб перевірити, хто видає сторонні звуки, а я о спускаюся туди через свою дурість, за що потім серйозно отримаю, якщо мене не приб'ють раніше назначеного часу.

— Сказав же помовчати, Волошина, — докірливо пробурмотів він. — Все зараз дізнаєшся.

— Я твоя студентка, і мене трохи насторожує, що мій викладач веде мене невідомо куди по своєму бажанню, ніяк не пов'язаному з навчальним процесом, — мої слова мені самій здавались надто правильними.

— Заспокойся, — сердито сказав він. — Я це пропонував багатьом дівчатам із твоєї групи, але вони відмовилися.

Я насупилась. Багатьом дівчатам значить? Якось це дивно. Може він хоче взяти мене в сексуальне рабство? Чи має намір укласти зі мною контракт і забрати мою душу, як справжній Диявол?

Коли ми спустилися сходами вниз, то опинилися в маленькій кімнатці з розташованими в самому кутку дверима. Нас зустрів досить-таки привітний чоловік років тридцяти, хоча, може значно менше віком, та обійняв Максима. Приємно дивитися, як вони обоє посміхалися один одному і ніяк не могли відсторонитися, поки Кирилов не відсунувся на кілька кроків від «Дена», як я зрозуміла, і показав на мене рукою.