Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

— Чому я? — приречено зітхнула. Подумки я вже погодилася з його пропозицією, що все ще не було зрозуміло для себе. З якого часу я хочу мати щось спільне з цим індиком? Гаразд, із цим привабливим індиком, а?

— Інші не погодилися, — шепоче викладач і благаючи дивиться мені в очі. Таке враження, що тисне на жалість, і навіть якщо це так, у нього нічого не вийде… Нічого. Не. Вийде.

— Ти силоміць притягнув мене сюди, шантажував, а тепер просиш побути моделлю? У мене одне запитання, чи ти ідіот? — викладач продовжував свердлити мене благаючим поглядом. — Можна було просто підійти та попросити мене. І не треба на мене так дивитись, я ще не… — він перебив.

— Волошина, якщо ти зараз не погодишся, потім пошкодуєш, — шепотів він і хмурив погляд. Багатозначний жест рукою в протилежний бік, що вказує на двері. Мабуть, він показує мені просто на вихід. — Ти маєш вибір — двері. Виходиш одразу на заднє подвір'я і їдеш додому. Або, — він загадково посміхнувся, — ти отримуєш незабутнє задоволення від фотосесії зі мною ... — він піднявся на ноги і встав позаду мене, нахилившись так близько, що його губи мало не торкалися мого вуха. — І ще маса всього приємного, — дихаючи мені в шию і змушуючи бігати мурашки по шкірі, уточнив він. — Ну так що?

Я задумалась. Чорт, його пропозиція така цікава, та ще й його голос…

— Якщо мій брат дізнається, він тебе… — попередила я.

— Тебе рідна мати не впізнає, — хитро посміхнувся чоловік. У його руках був пакет, крізь який я чітко могла розглянути перуку яскраво-рудого волосся. — Ми тебе нафарбуємо, сама себе не впізнаєш потім, і одягнемо перуку, — він покрутив пакет у руці і навіть не думав припинити либитися. — А ще намалюємо татуювання.

— Що? Ні! Я на це не підписувалася! Не треба псувати моє незаймане тіло - закричала я і різко схопилася з стільця, на якому звикла сидіти.

Викладач дзвінко засміявся, а я, не помічаючи за собою мінливість у настрій, залилася фарбою та відвела погляд. Чоловік схвально поплескав мене по плечу і показав мені чорний маркер для тіла. Такі продаються у дитячих магазинах – спеціальні фломастери, щоб малювати на шкірі.

— Намалюємо, і ти змиєш, — зізнався він після того, як перестав заливатися сміхом. Я надула губи. — тим більше твоє тіло я збираюся зіпсувати інакше, — тихіше додав він.

— Що? — здивовано спитала я.

— Ходімо, — шикнув він.

— А хто буде малювати? — Запитала я зацікавлено.

— Я, — він розвів руками і видихнув, показуючи мені, як засмучений.

— То ти згодна? — насторожено спитав Максим.

— Тільки заради того, щоб це місце прославилося і люди не залишились без роботи, — погодилася я. Його щасливу дитячу посмішку треба було бачити на власні очі.

Передчуваючи фотосесію, я попрямувала до іншої кімнати за психологом.