Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

Я докірливо подивилася на викладача, але він, зберігаючи свою байдужість і серйозність обличчя, знову звернувся до Льоші:

— Довезу малявку цілу та неушкоджену, не хвилюйся з цього приводу.

— Окей, тільки не розбещуй її, — засміявся брат. — Пока, мала.

Я штовхнула Льошу в плече, поспішно наздоганяючи викладача, який давно попрямував до виходу. Двері зачинилися перед моїм носом. Я, кинувши кілька відбірних матів, адресованих лише моєму улюбленому психологу, різко смикнула двері на себе і вчасно ухилилася, так і не отримавши на своєму обличчі почервоніння від випадкового удару. Звісно, випадкового. У моєму житті нічого не буває випадкового.

— Волошина, ти спиш чи що? — саркастично пробурчав викладач, я зволила промовчати. — Не забувай, що ти не на парі.

Я подумки показала йому значний і один із найважливіших жестів молоді — середній палець і висунула язик.

— Що ви, можливо, хтось із нас глухий? — таким тоном запитала я. Мій чудовий жарт (або прикол, як це краще назвати?) не сподобався викладачу, тому він проігнорував уїдливе зауваження і відкрив дверцята своєї машини. До речі, машина у нього просто вогонь, і це вам каже аматор мотоциклів.

- Ferrari F430 Spider 2007? — не могла не спитати, хоч прибийте. Знаю, питання просто від капітана очевидності.

— Ти розумієшся? — здивовано спитав він. — Не очікував. Так, саме ця модель, моя цукерочка, ласкаво заспівав Максим, спостерігаючи за моєю реакцією.

— А де твій залізний кінь? — я сіла на переднє сидіння, і подивилася, як Максим плюхається на крісло водія і розглядає мене зацікавленим поглядом.

— На ти? Прогрес, — він несподівано видихнув. Мені стало ніяково. Психолог спрямував свій погляд на вулицю, що сяяла миготливими ліхтарями. — Іноді хочеться пересісти на машину. Відразу скажу, гроші мені заповів батько, і я купив машину.

— Твого батька немає в живих ... — Я не розумію, навіщо це сказала вголос. Можливо, хотіла лише подумати про це, а вийшло цілком та навпаки. Максим не звернув на мене уваги, але якось напружився, наче кокон, обійми якого давлять щодня, плавно перемістився на його плечі, чіпкими нитками охопив міцну шию і поступово завзято обгорнув усі ділянки тіла. Його дихання почастішало, а солоні краплі застигли на очах.

— Його вбили. Мама, коли була вагітна, знайшла його тіло у власній квартирі, і того ж дня народився я. Мені було боляче бачити потоки сліз, що стояли в його очах, і нічого не говорити. Це зайве. По собі знаю, що жалість — останнє приниження для чоловіка, а скорбота не допоможе душевному одухотворенню та набуттю внутрішнього спокою.

— Я… — ледве вимовляю, на більше не здатна. Машина зупинилася в якомусь темному провулку. Минуло, якщо правильно підрахувати, близько тридцяти хвилин, коли ми їхали в повному мовчанні. Але тільки тиша відривала мене від роздумів, від розгляду дерев, що пробігали на шаленій швидкості, за товстим віконним склом.

Ми разом дихали цією напругою і відчували, як ніби тупі ножі встромлялися в шкіру, спричиняючи неприродну болючість не відразу, а болісно, повільно, розтягуючи хвилини жаху, що досягається до глибин душі, невизначеного страху.

— Краще, ніж історії Стівена Кінга — моя життєва історія? — він гірко зітхнув. — А це лише частина. Вибач, що розпочав цю тему. Комусь іншому, але не тобі я хотів про це розповісти.

— Через те, що мені не можна довіряти? — із машини ми й не думали виходити. Мене вражала поведінка Максима. Він змушує себе жартувати, щоб не зганьбитися переді мною. Знаю я таких чоловіків, на кшталт нього — власні сльози викликають у них презирство.

— Тобі можна, але ти моя студентка, Волошина, — розчаровано прошепотів він і схилив голову набік, роздивляючись мої опущені від нерозуміння очі.

— Якщо тобі погано, розкажи, — випалила я на одному подиху. Я відчула, як над вухом його гаряче дихання обпалило мою шкіру, а тихий смішок розслабив мене і викликав посмішку на обличчі. Максим трохи доторкнувся до моєї спини тільки кінчиками пальців, ніби боячись злякати надто емоційну студентку.

— Волошина, якщо мені погано — для цього є сигарети, алкоголь та повії, — глузливо зізнався він. — Проте від тебе такої підтримки не чекав. Знаю ж, як ти ставишся до мене, — мені здалося, чи в нього якийсь був засмучений вигляд після цієї фрази?

— І як я до тебе ставлюсь? — Поцікавилась я, але Макс кивнув головою на двері. Точно, ми ж приїхали в місце, про яке йшлося весь цей час. Мене застало дике хвилювання і дитяче наївне припущення, що на мене чекає щось непередбачуване і в міру чарівне. Уява розігралася не на жарт.

— Саме образливе, що ніяк, Волошина. І це зачіпає моє Его, — байдуже відповів він і вийшов із машини. — Якщо вже ненавидиш, — почула я, коли зачинилися передні двері, і ми повільно попрямували кудись праворуч від машини, - то май до мене правильну ненависть, а не таку, як показуєш ти.

І що він хотів цим сказати?

Викладач зник за стіною величезного торгового центру, а я, як ненормальна, побігла за ним. Який непостійний цей Максим Олександрович. Спочатку зухвало клеїть мене у клубі, потім виставляє себе суворим викладачем, що вимагає від студентів абсолютно все, далі курить і лапає старшокурсниць, а ще пізніше відкриває мені свою душу і звинувачує мене в тому, що я його ненавиджу.

А ще кажуть, що жінки дивні створіння.